Розділ 13. Дике полум'я

Кабінет магістра Тихого був порожній, коли Ярош, задиханий після швидкого бігу через увесь парк, дістався до нього серед ночі, і на мить він розгубився, не знаючи, куди йти далі, стоячи перед зачиненими дверима, з-під яких не пробивалося жодного світла.

А тоді жар усередині нього вирвався на волю.

Він не встиг ні зупинити його, ні навіть до кінця усвідомити, що відбувається, — просто раптом повітря навколо нього замерехтіло, наче над розпеченою бруківкою в спекотний літній день, і з кінчиків пальців зірвалися язики полум'я, зовсім не схожі на слухняний вогонь батьківського горна. Це полум'я було диким, голодним, і воно палало не так, як має палати звичайний вогонь, — воно ніби пожирало саме повітря, саму тканину простору навколо себе, залишаючи по собі не попіл, а щось схоже на тонкі, ледь помітні тріщини в самій реальності, які на якусь частку секунди вигиналися й мерехтіли, наче поверхня води, потривожена каменем.

— Ні, — прошепотів Ярош, намагаючись стиснути кулаки, притлумити те, що виривалося назовні, — так, як учив його магістр Тихий, — та цього разу дар не слухався, наче тижні обережних вправ зі стримування раптом виявилися замало проти чогось, що прокинулося в ньому вперше по-справжньому, вирвавшись із-під контролю з тією силою, яка нагадала йому, наскільки крихким насправді було все те, чому він встиг навчитися за короткий місяць занять.

Полум'я розросталося, охоплюючи найближчий кущ троянд у нічному парку, — і Ярош з жахом побачив, як вогонь, замість того щоб просто спопелити рослину, змусив її водночас цвісти й в'янути, розквітати новими бутонами й розсипатися попелом одночасно, наче саме поняття часу для цього клаптика землі раптом втратило сенс, стиснувшись і розтягнувшись водночас у якийсь неможливий, суперечливий стан.

— Досить! — пролунав голос ректорки Дорн, і Ярош обернувся, побачивши, як вона біжить через парк, підбираючи поділ мантії, щоб не заважав бігу, а слідом за нею, обережно намацуючи шлях палицею, поспішає магістр Тихий, чиї кроки, попри сліпоту, були напрочуд впевненими, наче він відчував напрямок небезпеки якимось внутрішнім чуттям.

— Я не можу зупинити це! — вигукнув Ярош, і паніка в його голосі, здавалося, лише розпалювала полум'я дужче, надаючи йому нової, ще неприборканої сили.

— Можеш, — твердо сказала Дорн, зупиняючись за кілька кроків від нього, обережно, наче наближалась до пораненого звіра, здатного вкусити з переляку, руки її були простягнуті вперед у заспокійливому жесті, хоча Ярош підозрював, що жоден заспокійливий жест не здатен зупинити те, що вирувало в ньому зараз. — Слухай мій голос, юначе. Не бийся з ним. Не намагайся заглушити. Просто дихай.

— Ректорко, — прошепотів Ярош, — воно живе. Я відчуваю, що воно живе, і воно голодне.

— Це не окрема істота, — озвався магістр Тихий, наближаючись повільно й впевнено, попри сліпоту, наче відчував напрямок вогню шкірою, зупиняючись саме там, де жар полум'я вже мав би змусити будь-яку звичайну людину відступити. — Це ти сам, синку Мар'яни, лише той бік тебе, який ти намагався занадто довго тримати замкненим. Дух і Час не терплять придушення — вони вимагають визнання. Перестань боротися з ним, як з ворогом. Визнай його своїм.

Ярош заплющив очі, намагаючись згадати всі уроки останніх тижнів — не стримувати, а слухати; не боротися, а розуміти. Він подумки простягнув руку до того дикого, голодного полум'я, що вирувало навколо нього, — не намагаючись його загасити, а намагаючись його впізнати, як впізнають давно втраченого родича, якого не бачили стільки років, що майже забули риси обличчя, але тіло, серце все одно впізнає першим, ще до того, як розум встигне усвідомити.

Ти — я, — подумав він. Не ворог. Не прокляття. Просто та частина мене, яку я боявся визнати.

Полум'я затремтіло — і раптом, замість того щоб розгорітися дужче, почало вгамовуватися, скручуючись усередину, наче втомлена тварина, що нарешті знайшла безпечне лігво. За кілька секунд воно згасло повністю, лишивши по собі лише випалену пляму трави й трояндовий кущ, який, дивним чином, попри те що щойно горів і водночас цвів і в'янув, тепер стояв цілком неушкоджений, укритий свіжими, ще нерозквітлими бутонами, наче нічого й не сталося, наче вся та шалена, суперечлива буря часу пройшла крізь нього, не залишивши жодного видимого сліду.

Ярош впав на коліна, виснажений так, наче пробіг усю дорогу від Нижнього кварталу до Академії без перепочинку, руки тремтіли, а піт заливав очі, попри прохолоду нічного повітря.

— Молодець, — тихо сказала ректорка Дорн, підходячи ближче й опускаючись поруч на коліна, попри дорогу мантію, яка тепер напевно вимагатиме ретельного прання. — Ти впорався. Швидше, ніж я очікувала, і, чесно кажучи, швидше, ніж упорався хтось із нас двадцять два роки тому.

— Що це було? — прошепотів Ярош, дивлячись на кущ троянд, який ще секунду тому одночасно вмирав і народжувався.

— Твій дар вирвався на поверхню вперше за багато тижнів стримування, — пояснив магістр Тихий, опускаючись на найближчу лавку з полегшеним зітханням, важко спираючись на палицю. — Це природно, юначе. Дух і Час, замкнені надто довго, шукають виходу, як вода шукає щілину в греблі. Тобі пощастило, що це сталося тут, серед нас двох, а не деінде — і не в присутності когось на кшталт Леонтія фон Ашера чи, боронь боже, когось із його близьких.

Слова про фон Ашера змусили Яроша різко підняти голову, серце знову закалатало, цього разу від нового, гострого страху.

— Хтось міг бачити?