Розділ 12. Ніч у бібліотеці

Дружба з Милою Оскирко зав'язалася непомітно, як зав'язується шов, який ніхто не пам'ятає, коли саме починав шити, — просто одного дня виявляється, що тканина вже тримається міцно. Вони почали зустрічатися в бібліотеці щовечора — спершу мовчки, кожен за своєю книгою, потім усе частіше перериваючи мовчанку короткими зауваженнями, а за місяць уже й повноцінними розмовами, які затягувалися далеко за той час, коли бібліотекар мав би їх виганяти, хоча старий бібліотекар, пан Освальд, здається, вирішив дивитися на це крізь пальці, можливо, впізнаючи в них щось від власної юності.

— Розкажи мені про Нижній квартал, — попросила якось Мила, відклавши вбік трактат з теорії повітряних потоків, над яким сиділа вже понад годину, роблячи нотатки дрібним, акуратним почерком. — Я ніколи там не була. Батько казав, туди краще не потикатися панночкам з роду.

— Там немає нічого страшного, — сказав Ярош, здивований самим питанням. — Просто бідно. Люди працюють руками, а не плетивами. Кузні, майстерні шевців, ткацькі верстати. Пахне вугіллям і рибою з порту. І всі одне одного знають — не так, як тут, де ти можеш прожити три роки в одному гуртожитку й не дізнатися імені сусіда. У нас навіть найменша новина за годину облітає всі вулиці, обростаючи подробицями, які ніхто насправді не бачив.

— Звучить… затишно, — задумливо сказала Мила, і в її голосі забриніло щось схоже на заздрість, щиру, невдавану заздрість людини, яка все життя провела серед розкоші, позбавленої тепла. — У домі Оскирків усі одне одного знають теж, але не через близькість, а через нагляд. Кожен крок під наглядом батька, кожне слово зважене на вагу можливої вигоди для родини. Іноді я думаю, що краще б народилась дочкою ткалі, ніж донькою збіднілого дому, який усе ще вдає, що не збіднів, влаштовуючи прийоми, на які позичає посуд у сусідів, аби ніхто не здогадався про справжній стан родинної скарбниці.

— Не заздри надто сильно, — сказав Ярош із гіркою усмішкою. — У Нижньому кварталі теж є свій нагляд — тільки не батьківський, а голодний. Коли грошей ледь вистачає на хліб, кожне рішення теж зважене на вагу вигоди, тільки вигода ця називається виживанням. Пам'ятаю, як одної зими батько три тижні харчувався переважно окрайцями, аби вистачило на вугілля для кузні — казав мені, що не голодний, а сам худнув на очах. Я тоді був малий і не розумів, чому він так робить, поки не подорослішав достатньо, аби порахувати самому, скільки коштує зимове паливо проти зимового хліба.

Мила подивилася на нього довго й уважно, і в цьому погляді Ярош побачив щось нове — не жалість, якої він боявся більше за все, а щире визнання: різні клітки, той самий інстинкт випручатися з них.

— Може, тому нас обох і прийняли до Академії, — сказала вона нарешті. — Нам обом є що доводити. І нікому з нас ніщо не дається просто так, за самим тільки фактом народження, на відміну від, скажімо, Леонтія фон Ашера, якому досить було народитися в потрібній родині, аби вся Академія вже наперед вважала його найкращим.

Вони засиділися того вечора допізна, обговорюючи не лише минуле, а й майбутнє — Мила мріяла колись очолити дипломатичну місію королівства, використовуючи магію Повітря для швидкого й безпечного передавання послань між віддаленими містами; Ярош, попри всю невизначеність власного майбутнього, зізнався, що найбільше хотів би повернутися колись до Нижнього кварталу не як забутий син коваля, а як людина, здатна щось змінити на краще для тих, хто там лишився.

* * *

Саме тієї ночі, коли вони засиділися в бібліотеці найдовше — обговорюючи, здається, вже вп'яте одну й ту саму теорему з плетив, тільки тому, що жоден не хотів першим сказати «ходімо спати», серед стосів книг, розкиданих по столу, і згасаючого світла магічних ламп, які автоматично тьмяніли з наближенням пізньої години, — Ярош уперше відчув те, що магістр Тихий називав «тремтінням тканини».

Спершу це було ледь помітно — легке поколювання в кінчиках пальців, знайоме ще з того ранку в кузні, тільки цього разу тонше, майже нечутне, наче далекий відгомін, що долинає крізь товщу води. Потім — раптове, гостре відчуття, наче хтось торкнувся його свідомості неохайним, грубим дотиком, шукаючи щось конкретне, але не знаходячи, обмацуючи темряву, як сліпий обмацує кімнату в пошуках дверей.

— Що з тобою? — стривожено запитала Мила, помітивши, як він зблід, відклавши перо, яким щойно робила нотатки.

— Нічого, — механічно відповів Ярош, хоча зрозумів у ту ж мить, що бреше невдало — саме так, як застерігала його ректорка Дорн, і саме тоді, коли брехня була найменш доречною.

Він озирнувся бібліотекою. Пізня година, майже порожньо — лише кілька студентів за дальніми столами, занурені у власні конспекти, та бібліотекар, що дрімав за конторкою, зронивши голову на груди. І все ж десь у цій тиші причаїлося щось, що шукало його — шукало саме те, що він так ретельно приховував останні місяці, шукало наполегливо, методично, з тією безжальною терплячістю, з якою мисливець вистежує здобич, знаючи, що рано чи пізно вона видасть себе якимось необережним рухом.

— Мені треба йти, — сказав він, різко підводячись, збираючи книги трохи надто квапливо, розсипавши при цьому кілька аркушів конспектів, які довелося поспіхом підбирати з підлоги.

— Ярош, — Мила теж підвелася, схопивши його за рукав, — що відбувається?

Він завагався, розриваючись між бажанням розповісти їй усе — цій дівчині, яка за останній місяць стала чи не єдиною людиною в Академії, крім Тихого й Дорн, з ким він міг говорити щиро, — і застереженням ректорки нікому не довіряти таємницю. Зрештою страх переміг довіру, хоч і не без внутрішньої боротьби, яку Мила, судячи з її пильного погляду, безпомилково вловила.