Розділ 11. Мила Оскирко

Бібліотека Академії Аврелія, зі своїм скляним дахом і нескінченними рядами стелажів, що здіймалися так високо, що верхні полиці діставали лише за допомогою спеціальних драбин на коліщатках, стала для Яроша місцем, де він почувався найспокійніше, — тут ніхто не оцінював його походження, а тільки те, чи правильно він розставляє книги на місце, чи акуратно поводиться з крихкими старовинними сторінками деяких особливо цінних видань.

Саме тут, за три тижні після початку занять, він уперше по-справжньому розмовляв з Милою Оскирко.

Він помітив її й раніше — на загальних лекціях вона завжди сиділа окремо, трохи осторонь інших дітей заможних родин, з якими, здавалося, воліла спілкуватися якомога менше, відповідаючи на їхні звертання короткими, стриманими репліками, які швидко відбивали бажання продовжувати розмову. Одягнена скромніше за більшість аристократичних одноліток, у сукні, що, хоча й пошита якісно, явно не належала до нинішньої моди Верхнього Міста, вона мала гордовиту поставу, яка водночас — Ярош не міг цього не помітити — здавалась радше захисним панциром, ніж природною зверхністю, панциром людини, яка навчилася захищатися від насмішок задовго до того, як ці насмішки могли пролунати вголос.

— Ти сидиш за моїм столом, — сказала вона, з'явившись перед ним у куточку бібліотеки, де Ярош влаштувався з підручником теорії плетив, обклавшись стосами конспектів, які намагався звести докупи перед завтрашньою контрольною роботою.

Ярош озирнувся. Столик, за яким він сидів, нічим не відрізнявся від десятка інших, вільних у цей час дня, — сонце ще високо стояло над обрієм, і більшість студентів воліли проводити цей час радше на свіжому повітрі, ніж серед пилу старих книжок.

— Не бачу на ньому твого імені, — зауважив він, не піднімаючи голови від книги, з тим самим напівусміхом, з яким колись відповідав на кпини старших хлопчаків у Нижньому кварталі.

— Я сиджу тут щодня о цій порі, — сказала Мила з ноткою роздратування, яка, втім, звучала радше стомлено, ніж по-справжньому гнівно, наче вона й сама розуміла безглуздість власної претензії, але надто втомилася, щоб відступити від звички. — Тут найкраще освітлення й найменше людей.

— Тоді сідай за сусідній стіл, — запропонував Ярош, вказавши на порожнє місце поруч. — Освітлення там не гірше, а людей — так само мало, як тут, оскільки їх усього двоє.

Мила подивилася на нього довгим, оцінюючим поглядом — тим самим, яким дивилася на нього ректорка Дорн під час першої зустрічі, поглядом людини, яка звикла оцінювати кожну нову людину як потенційну загрозу, перш ніж дозволити собі розслабитися, — і, на власний подив Яроша, сіла, розклавши власні книги з тією самою методичною акуратністю, яку Ярош помітив і в Дезмонда, свого сусіда по кімнаті.

— Ти той хлопець із порту, — сказала вона за кілька хвилин мовчазного читання, не відриваючи очей від сторінки. — Про якого фон Ашер розповідає всім, хто готовий слухати.

— А ти та дівчина, що сидить окремо від решти шляхетних панянок, — відповів Ярош, не піднімаючи очей від книги, повторюючи в думці той самий трюк незворушності, якого його вчила Дорн.

Мила пирхнула — короткий, здивований звук, схожий на сміх, який вона сама від себе не очікувала, судячи з того, як швидко вона прикрила рота долонею, наче соромлячись власної реакції.

— Мій дім збіднів, — сказала вона за мить, і в її голосі забриніла гіркота, яку вона, здавалося, намагалась приховати за байдужим тоном. — Оскирки колись були одним із найповажніших родів королівства, поки прадід не програв половину статків у якихось нерозважливих торгових оборудках, повіривши обіцянкам заморського купця, який зник разом із половиною родинного капіталу, залишивши по собі тільки борги й ганьбу. Тепер ми — рід зі старим ім'ям і порожньою скарбницею. Інші аристократи ставляться до мене з тією особливою чемністю, з якою ставляться до бідних родичів, — досить чемно, щоб не образити прямо, і досить холодно, щоб я завжди пам'ятала своє місце в цій ретельно вибудуваній ієрархії.

— Звучить знайомо, — зауважив Ярош, — хоч, підозрюю, з іншого боку.

— Підозрюю, що так, — погодилась Мила, і між ними на мить запала тиша, у якій, попри всю різницю походження, промайнуло щось схоже на взаєморозуміння, щось, чого Ярош не очікував відчути з донькою аристократичного, хай і збіднілого, дому.

— Спорідненість? — запитав Ярош.

— Повітря, — відповіла вона. — Друге крило. Непогана, кажуть, хоч і не найсильніша на курсі. А твоя, наскільки я чула, — Земля, і то слабенька.

Ярош відчув знайомий укол ніяковості — прикриття, вигадане ректоркою Дорн, довелося повторювати вже не вперше, і щоразу воно давалося йому важче, ніж хотілося б визнати, особливо тепер, коли він відчував, як ця дівчина, попри коротке знайомство, чомусь заслуговує на щирість більше за багатьох інших.

— Слабенька, — підтвердив він, намагаючись, щоб голос прозвучав рівно.

Мила подивилася на нього ще раз — цим самим оцінюючим поглядом, який Ярош уже почав асоціювати з нею особисто, — і щось у виразі її обличчя натякнуло, що вона не зовсім повірила. Але вона нічого не сказала, тільки повернулася до власної книги, і Ярош з полегшенням зрозумів, що цього разу пронесло, хоча внутрішній голос попереджав його, що ця дівчина, з її гострим оком і звичкою помічати недомовлене, стане непростим об'єктом для тривалого обману.

— Фон Ашер справді розповідає про мене всім? — запитав він за кілька хвилин, намагаючись перевести розмову на безпечнішу територію.