Розділ 10. Урок пані Дорн

Приватні заняття з ректоркою Дорн, які додалися до занять з магістром Тихим за кілька тижнів, виявились геть іншими за характером, і Ярош, спершу трохи розгублений цією зміною, поступово почав розуміти, наскільки важливими є обидва напрямки навчання, доповнюючи один одного, як два береги однієї річки.

Якщо магістр Тихий навчав Яроша всередині — відчувати межі власного дару, розпізнавати момент, коли тканина навколо нього починає «тремтіти» (саме таке слово він використовував, хоча Ярош ще не до кінця розумів, що воно означає на практиці, аж поки одного вечора не відчув це тремтіння на власній шкірі під час особливо напруженої вправи), то Дорн навчала його зовні: як триматися, як говорити, як не видати себе жодним необережним жестом серед стін Академії, повних очей і вух, готових вловити найменшу невідповідність.

— Ти сутулишся, коли нервуєш, — зауважила вона одного вечора, спостерігаючи, як Ярош відповідає на запитання з теорії плетив, сидячи навпроти неї за тим самим важким дубовим столом, за яким два тижні тому вирішувалася його доля. — І торкаєшся коміра сорочки, коли брешеш. Обидві звички — смертний вирок для будь-кого, хто прагне приховати таємницю в стінах, де половина студентів навчена читати найменші емоційні порухи як частину дуельного мистецтва, де вміння прочитати суперника цінується не менше за вміння володіти плетивом.

— Я не вмію брехати, — зізнався Ярош. — Батько завжди казав, що в мене вуха червоніють.

— Тоді навчишся, — твердо сказала Дорн. — Не тому, що брехня — чеснота, юначе, а тому, що деякі істини, сказані завчасно й не тим людям, здатні коштувати життя — твого і не тільки твого. Ти вже переконався в цьому на власному досвіді з паном фон Ашером, наскільки я розумію з твоєї розповіді магістру Тихому.

Вона показала йому кілька прийомів — як тримати обличчя незворушним, навіть коли всередині вирує буря, дихаючи рівномірно й повільно, зосереджуючи увагу на якійсь нейтральній деталі в кімнаті замість того, щоб дозволяти думкам метатися; як відповідати на незручні питання так, щоб відповідь звучала правдиво, не будучи при цьому повною правдою, підбираючи слова так ретельно, наче кожне з них — окрема шахова фігура на дошці розмови; як розпізнавати, коли співрозмовник намагається виманити інформацію хитрощами, а не прямим питанням, помічаючи ту особливу байдужість у голосі, яка насправді видає надмірний інтерес.

— Ви навчали цього мою матір? — запитав якось Ярош, коли заняття добігало кінця, а за вікном уже сутеніло, кидаючи довгі тіні на стіни кабінету.

Дорн на мить завмерла, і Ярош побачив, як щось давнє й болісне промайнуло тінню на її строгому обличчі, тінню, яку вона тут же спробувала приховати, хоча й недостатньо швидко для уважного ока.

— Намагалась, — тихо відповіла вона. — Мар'яна була найкращою ученицею з-поміж усіх нас — швидшою за мене, обдарованішою за Валеріана. Але вона ніколи не вміла приховувати те, що відчуває. Її обличчя завжди було відкритою книгою для тих, хто вмів читати, — щастя, страх, тривога, захват — усе відображалося на ньому так виразно, наче вона й не намагалася приховати нічого. Це, зрештою, і виявилося її слабкістю в день Інциденту — коли вона відчула, що плетиво розривається, вона не змогла приховати паніку, і ця паніка передалася решті кола швидше за будь-яке слово попередження, поширившись серед нас, як вогонь поширюється сухим полем.

— Ви звинувачуєте її?

— Ні, — рішуче заперечила Дорн, і в її голосі забриніла щирість, якої Ярош раніше не чув. — Я звинувачую себе. Я була найстаршою в тому колі, юначе, — на рік старшою за решту, вже тоді готувалася стати помічницею ректора, вже тоді вважалася найрозважливішою з усіх нас. Я мала помітити небезпеку раніше за будь-кого. Мала зупинити експеримент, коли магістр, що керував нами, наполягав пришвидшити темп усупереч усім протоколам безпеки, які самі ж і встановили на початку дослідження. Натомість я мовчала, бо боялася здатися боягузкою перед рештою кола, боялася втратити те тендітне визнання, яке щойно почала здобувати серед ровесників. Ця мовчанка коштувала чотирьох життів і скалічила ще двох людей, одна з яких стала твоєю матір'ю.

Вона замовкла, і Ярош уперше побачив у ректорці Дорн не строгу, неприступну керівницю Академії, а людину, яка двадцять два роки носить провину, замкнену за маскою бездоганної стриманості, провину, яка, здавалося, стала невіддільною частиною її самої, так само як спорідненість до тієї чи іншої стихії стає невіддільною частиною будь-якого мага.

— Тому я й погодилася навчати тебе особисто, — продовжила вона за мить, знову опанувавши голос, повертаючи собі звичну стриманість, наче одягаючи маску, яку на мить дозволила собі зняти. — Не лише через борг перед твоєю матір'ю. А тому, що не маю права повторити ту саму помилку двічі — мовчати, коли варто діяти, і зволікати, коли варто попередити небезпеку. Якщо твій дар почне вислизати з-під контролю, юначе, я хочу дізнатися про це першою, а не останньою, і я готова діяти негайно, хай там що це означатиме для мене особисто чи для моєї посади в цій Академії.

— А той магістр, що керував експериментом, — обережно запитав Ярош, — де він тепер?

Обличчя Дорн стало непроникним настільки різко, що це саме по собі стало відповіддю значно красномовнішою за будь-які слова, наче двері, які на мить прочинилися, раптом захряснулися з силою, здатною відбити навіть найнаполегливішого гостя.

— Це, — сказала вона холодно, — розмова для іншого дня, юначе. Не сьогодні.

Ярош не наполягав, розуміючи — за тими самими прийомами читання емоцій, яких вона щойно його навчала, — що торкнувся межі, за яку ректорці Дорн ще боляче заходити навіть подумки. Але він запам'ятав це запитання, поклавши його в ту саму скарбничку недомовленостей, де вже лежали ім'я мага Мальви, точна природа Інциденту й доля тих шести студентів, шестеро з яких, як він тепер знав, не всі загинули — а один, можливо, і досі жив десь, ховаючи власну провину так само ретельно, як ректорка Дорн ховала свою.