Розділ 7. Перше крило

Тиждень до початку занять минув як у гарячці.

Батько сприйняв новини мовчки, лише кивнув, коли Ярош переказав розмову з ректоркою Дорн, — і Ярош помітив, як у батькових очах промайнуло щось складне: полегшення, що сина прийняли й не переслідують, перемішане з тривогою за те, у що саме він вплутався. Того вечора батько довго сидів на порозі кузні, дивлячись на вечірнє небо, а коли Ярош запитав, про що він думає, тільки махнув рукою — мовляв, дай старому спокій, син, є речі, про які краще думати мовчки. Мовчки батько допоміг зібрати нехитрі пожитки в старий полотняний мішок — дві сорочки, штани на зміну, шкіряні чоботи, полагоджені так майстерно, що жодна тріщина не пропускала води, і невеликий згорток із хлібом та в'яленою рибою на дорогу, — а на прощання, біля воріт Нижнього кварталу, куди пришвартувався найманий візок до Академії, притиснув сина до себе так міцно, як не обіймав уже багато років.

Навколо них уже зібралося кілька сусідів — Оленка з батьком, старий Хвесь із кузні по сусідству, вдова Кушнірова, яка витерла сльозу кутиком фартуха, дивлячись на Яроша так, наче він був не просто сусідським хлопчиком, а якимось символом, доказом того, що навіть з Нижнього кварталу можна вирватися в інший, кращий світ.

— Пиши, — сказав батько хрипко, коли обійми нарешті розтулилися. — І пам'ятай про ніж.

— Пам'ятатиму, — пообіцяв Ярош, і візок рушив, залишаючи позаду похилені дахи Ковальської вулиці, запах вугільного диму й усе життя, яке він знав дотепер. Оленка бігла за возом кілька кроків, вигукуючи щось про те, щоб він не забував старих друзів, поки батько не притримав її за плече, і Ярош, озирнувшись востаннє, побачив, як зменшуються постаті тих, хто лишався, поки вулиця не звернула, ховаючи їх за рогом.

* * *

Академія Аврелія, побачена зблизька, приголомшувала розмахом, який годі було уявити з площі Семи Вітрів. Головний корпус — велетенська споруда з білого каменю з чотирма високими вежами, кожна пофарбована в колір одного зі стихійних крил, — здіймалася над парком із давніми деревами, посадженими, за переказами, ще першими магами королівства, деякі з яких, за легендами, самі колись були живими свідками заснування Академії. За головним корпусом розташовувались менші будівлі: бібліотека з дахом, викладеним склом, крізь яке лилося природне світло навіть у похмурі дні, освітлюючи ряди стелажів, що, здавалося, сягали самого неба; лабораторії, з яких часом долинали приглушені вибухи й здивовані вигуки, супроводжувані запахом паленого чи, навпаки, різкими квітковими ароматами невідомих реагентів; і, нарешті, гуртожитки — окремо для дітей заможних родів, з різьбленими балконами й окремими покоями для кожного, окремо, скромніше, для стипендіатів, де кімнати були менші, але не менш охайні.

Ярошева кімната в гуртожитку для стипендіатів виявилась невеликою, але чистою — вузьке ліжко, стіл, шафа для речей і вікно, що виходило на внутрішній двір, звідки долинали приглушені голоси інших студентів, що також щойно заселялися, розмовляючи про літні пригоди чи хвилюючись перед першим днем навчання. Сусідом по кімнаті виявився мовчазний хлопець на ім'я Дезмонд, син рибалки з Порту, зі спорідненістю до Води, який більшість часу проводив за книгами і на перше знайомство відповів лише коротким кивком, продовжуючи розкладати свої речі так акуратно, наче кожна річ мала своє, чітко визначене місце, порушувати яке було б блюзнірством.

— Багато не розмовляє, — зауважив Ярош півголосом сам до себе, розкладаючи власні нехитрі пожитки на полиці, що здавалася напрочуд просторою порівняно з тим куточком, який він мав удома.

— Розмови забирають час, який можна витратити на навчання, — раптом озвався Дезмонд, не піднімаючи очей від книги, яку саме гортав, і Ярош, здивований несподіваною відповіддю, тільки посміхнувся — можливо, вони все ж таки знайдуть спільну мову, хай навіть переважно мовчазну.

Перший офіційний день навчання почався з церемонії розподілу по крилах — цього разу вже не публічної, а внутрішньої, для новоприйнятих студентів, що проходила в просторій залі під високим склепінням, розписаним фресками, що зображували чотири стихії в боротьбі й гармонії одночасно. Ярош, як і домовлялися з Дорн, отримав призначення до Крила Землі, і разом з іншими новачками-стипендіатами — серед яких, на радість Яроша, виявилась і Тоня, яка привітала його широкою усмішкою й коротким, дружнім штовханням у плече, — попрямував до вежі, пофарбованої в глибокий, землистий зелений колір.

— Ласкаво просимо, — зустрів їх куратор крила, огрядний чоловік середніх років на ім'я магістр Гроу, з голосом таким же землистим і глибоким, як і колір його вежі, з великими, натрудженими на вигляд руками, які, втім, рухалися з несподіваною делікатністю, коли він демонстрував базові жести плетива. — Крило Землі — фундамент усієї магії. Без міцної основи, панове й панянки, найяскравіше полум'я згасне, найбурхливіша вода розіллється безглуздо. Тут ви навчитеся терпінню, стійкості й тому, як плекати силу, а не марнувати її. Багато хто недооцінює наше крило, вважаючи Землю найменш видовищною зі стихій, — але саме на терпінні тримається справжня майстерність, а не на миттєвих спалахах, якими так пишаються деякі студенти з інших веж.

Заняття виявилися важчими, ніж Ярош очікував. Перші вправи з плетивом — жестами й формулами активації, які мали пробуджувати відгук Землі, — давалися йому насилу: він відчував спорідненість, але якусь дивну, приглушену, наче намагався говорити мовою, яку розумів лише частково, наче слова застрягали десь на півдорозі між думкою й дією.

— У тебе слабка спорідненість, — зауважив магістр Гроу після третьої невдалої спроби підняти жменю землі силою плетива, тоді як сусідні студенти вже впевнено демонстрували перші успіхи, здіймаючи невеликі камінці чи змушуючи паростки пробиватися крізь землю прямо в них на очах. — Не переймайся, юначе. Не всі народжуються з даром, здатним рухати гори. Головне — терпіння, а терпіння, як я вже казав, — найцінніша чеснота нашого крила.