Розділ 6. Стипендіат

Кімната, у яку привела його ректорка Дорн, виявилася невеликим кабінетом із високими вікнами, що виходили на площу, — Ярош бачив крізь них, як натовп повільно розходиться, все ще збуджено перешіптуючись, показуючи руками в бік почорнілого каменя, який досі стояв на помості, оточений розпорядниками, що не знали, як із ним вчинити. На стінах висіли портрети — суворі обличчя чоловіків і жінок у мантіях різних кольорів, які, судячи з усього, були колишніми ректорами Академії, дивлячись на Яроша з висоти своїх позолочених рам так, наче й вони, давно померлі, встигли почути новину про почорнілий камінь.

— Сідай, — сказала Дорн, вказавши на крісло навпроти важкого дубового столу, а сама лишилась стояти, дивлячись на нього так, наче він був складною задачею, яку вона намагалася розв'язати з першого погляду, зважуючи в думці десятки варіантів і жоден із них не знаходячи задовільним.

Ярош сів, поклавши руки на коліна, щоб приховати їхнє тремтіння, хоча підозрював, що це навряд чи допоможе — ректорка здавалася людиною, яка помічає найдрібніші деталі.

— Як тебе звати повністю? — запитала вона.

— Ярош Ковальчук. Син коваля Богдана Ковальчука з Нижнього кварталу.

— А твою матір?

Питання пролунало тихо, майже буденно, але Ярош відчув у ньому вагу, здатну розчавити, вагу, накопичену роками мовчання, які, здавалося, вимагали виходу саме зараз, саме в цій кімнаті.

— Мар'яна, — відповів він. — Вона померла, коли мені було шість.

Ректорка Дорн заплющила очі на коротку мить, і коли розплющила їх знову, у їхній глибині промайнуло щось схоже на давній, ретельно похований біль, схований так глибоко, що навіть найпильніший спостерігач навряд чи помітив би його, якби не шукав спеціально.

— Мар'яна Свенссен, — сказала вона, і це прізвище — прізвище, якого Ярош ніколи не чув, — прозвучало для нього як удар. — Так її звали до того, як вона взяла прізвище твого батька. Вона навчалася зі мною на одному курсі. Двадцять два роки тому.

— Ви її знали, — видихнув Ярош, і це прозвучало не як питання, а як звинувачення.

— Знала. Ми обидві були серед перших студенток, прийнятих до Крила Духу й Часу — того самого, яке офіційно закрили після Інциденту. — Дорн підійшла до вікна, стала спиною до Яроша, і в цій позі було щось, схоже на втому, накопичену за багато років, втому людини, яка звикла нести тягар, про який не наважується говорити навіть сама з собою. — Твоя мати мала найсильніший дар з-поміж усіх нас. Здатність відчувати й, з часом, керувати всіма стихіями одразу — не однією спорідненістю, а плетивом усіх п'яти. Ми звали таких, як вона, «Різнобарвними». Академія плекала великі надії на неї — надії, які, зрештою, обернулися на найбільшу трагедію за всю нашу історію.

— Що сталося? — запитав Ярош. — Батько казав про якийсь Інцидент, але не знав деталей.

Ректорка Дорн обернулася, і на її обличчі застигла маска, яку Ярош уже бачив раніше, — та сама непроникна стриманість, з якою вона зустрічала натовп на площі, маска, за якою, здавалося, ховалася ціла буря почуттів, надто складна, аби показати її будь-кому, навіть синові жінки, чия трагедія лежала в її основі.

— Це не та розмова, яку варто вести за один вечір, юначе, — сказала вона. — І, чесно кажучи, не та розмова, яку я маю право вести без дозволу декого іншого. Скажу лише одне: те, що ти щойно показав на площі, — не дар «Різнобарв'я» у чистому вигляді, хоч і близький до нього. П'ятий колір, який ти бачив на камені, — це слід Духу й Часу, спорідненості, забороненої офіційним указом Академії двадцять років тому. Жоден студент упродовж двох десятиліть не показував навіть натяку на неї. До сьогодні.

Тиша, що запала після цих слів, тиснула на Яроша важче за будь-яку тишу, яку він знав, важче навіть за ту тишу, що панувала в кузні того ранку, коли батько вперше згадав ім'я матері.

— Мене виженуть? — запитав він нарешті, дивуючись, наскільки байдуже пролунало його власне питання, хоча всередині все стискалося від страху, страху не так за себе, як за батька, який лишився вдома, чекаючи звісток.

— Ні, — твердо відповіла Дорн. — Навпаки. За королівським статутом, кожна дитина з проявленим даром, незалежно від його природи, має право на навчання в Академії. Формально я не можу тобі відмовити, навіть якщо цей дар лякає мене більше за будь-що інше в моєму житті. Але дещо ми маємо зробити негайно, поки чутки про почорнілий камінь не розповзлися по всьому Кресвальду швидше, ніж ми встигнемо приготуватись до наслідків.

Вона підійшла до столу, дістала аркуш паперу й перо і почала писати, говорячи водночас, рухи її були швидкими й точними, як у людини, звиклої вирішувати кризи, не дозволяючи собі зайвого часу на роздуми.

— Офіційно ти будеш зарахований як стипендіат Крила Землі — найнейтральнішого з чотирьох відкритих крил. Твоя справжня спорідненість лишиться таємницею, відомою лише мені й ще кільком людям, яким я довіряю беззастережно. Публічно ти — обдарований хлопець із простолюду з незначною спорідненістю до Землі, який пройшов іспит із деякими труднощами через хвилювання. Зрозуміло?

— А насправді?

— А насправді, — Дорн підвела на нього очі, і в них зблиснуло щось, що Ярош з подивом розпізнав як тривогу, змішану зі співчуттям, — насправді ти єдина людина за останні двадцять років, у якій прокинулося те, що вбило шістьох студентів і назавжди скалічило Академію Аврелія. І я маю дізнатися, чи ти станеш другим Інцидентом, чи, можливо, — єдиним шансом виправити те, що ми зробили неправильно двадцять років тому. Це велика відповідальність для нас обох, юначе, і я не буду прикидатися, що вона мене не лякає.