Розділ 5. Іспит при вступі

Адаль Брунн, син мірошника, поклав долоню на Камінь Проявлення — і той відповів слабким блакитним сяйвом, що пробігло прожилками каменя й згасло за кілька секунд, залишивши по собі лише ледь помітне тепло, яке відчули найближчі до помосту глядачі.

— Спорідненість із Водою, — оголосила ректорка Дорн. — Слабка, але достатня. Вітаю на першому курсі Крила Води.

Адаль зашарівся від радості й гордості, а натовп схвально загудів, хтось із рідних, що прийшли підтримати хлопця, навіть заплескав у долоні, поки один із розпорядників не подав знак дотримуватись тиші. Далі пішли інші імена — і з кожним новим випробуваним Ярош дедалі виразніше розумів логіку іспиту: більшість дітей давали слабкий, короткий спалах кольору — блакить Води, багрянець Вогню, зелень Землі, білизна Повітря, — і ректорка коротко оголошувала їхню спорідненість, після чого дитину відводили вбік, до гурту прийнятих, де стояли, обмінюючись радісними, ще недовірливими посмішками, наче самі не могли повірити у власне щастя. Кілька випробуваних не викликали жодної реакції каменя взагалі — камінь лишався сірим і мертвим, і діти, ховаючи розчарування або, навпаки, полегшення, поверталися до натовпу глядачів, деякі з опущеними головами, деякі, навпаки, з видимим полегшенням людини, яка уникла невідомої, лячної долі.

Ярош спостерігав за цим процесом, намагаючись вгадати наперед, хто пройде іспит, а хто ні, — і водночас відчував, як власне хвилювання наростає з кожною новою чергою, з кожним кроком, що наближав його до власної долі.

Тоня пройшла свою чергу за кілька імен до Яроша. Її долоня торкнулася каменя, і той спалахнув зеленим сяйвом — яскравішим і триваліше, ніж у більшості попередніх, аж так, що кілька глядачів у передніх рядах здивовано зойкнули.

— Спорідненість із Землею, — оголосила ректорка Дорн, і в її голосі забриніла нотка, схожа на схвалення. — Сильніша, ніж торік. Вітаю на першому курсі Крила Землі.

Тоня видихнула з таким полегшенням, наче не дихала весь останній рік, очі її заблищали від сліз, які вона поспішно змахнула тильною стороною долоні, і, проходячи повз Яроша до гурту прийнятих, кинула йому швидку, змовницьку посмішку, у якій змішалися і радість, і підбадьорення для нього самого.

— Наступний — Леонтій фон Ашер, — оголосили з помосту, хоча, як зрозумів Ярош, це було радше формальністю: фон Ашер уже навчався в Академії, і цей вихід на поміст був традицією, а не справжнім випробуванням, чимось на кшталт публічного нагадування натовпу простолюду, до якого рівня їм варто прагнути.

Леонтій піднявся з тією ж недбалою елегантністю, з якою тримався весь ранок, і поклав долоню на камінь без жодного видимого хвилювання, наче виконував рутинну, тисячу разів повторену процедуру.

Спалах був миттєвим і сліпучим — яскраво-багряне сяйво, що на мить освітило всю площу так, наче саме сонце спустилося торкнутися каменя, і кілька глядачів попереду затулили очі рукою, засліплені несподіваною яскравістю.

— Спорідненість із Вогнем, — оголосила ректорка Дорн, і цього разу в її голосі не було нічого стриманого — щира гордість учителя за найкращого учня. — Другий курс Крила Вогню, найсильніша спорідненість цього року серед присутніх студентів.

Натовп зааплодував, а Леонтій вклонився з відпрацьованою скромністю людини, яка звикла до захоплення й водночас вважає його само собою зрозумілим, майже нудним ритуалом, який доводиться виконувати, бо так заведено. Проходячи повз гурт простолюдинів, він зупинив погляд на Яроші — коротко, оцінюючи, і в цьому погляді промайнуло щось на кшталт цікавості, змішаної з презирством.

— Син коваля, чи не так? — тихо мовив він, порівнявшись із Ярошем, достатньо тихо, аби не почули розпорядники, але достатньо чітко, щоб Ярош не мав сумнівів у почутому. — Чув, у порту ти влаштував переполох. Маги не помиляються в таких відчуттях, тож, гадаю, побачимось у стінах Академії. Постарайся не осоромити той причал, на якому тебе помітили.

Він пішов далі, не чекаючи на відповідь, а Ярош лишився стояти, стиснувши зуби так міцно, що аж заболіла щелепа. Постарайся не осоромити, — прокрутилося в голові луною батькового старого ножа в кишені. Він поклав долоню на держак ножа й трохи заспокоївся, відчуваючи під пальцями знайому шорсткість дерев'яного руків'я, ту саму, яку відчував незліченну кількість разів у батьковій кузні.

— Наступний — Ярош Ковальчук, син коваля з Нижнього кварталу.

Його ім'я, вимовлене вголос перед усією площею, прозвучало дивно, майже нереально, наче належало комусь іншому, а не хлопцеві, що ще тиждень тому думав лише про денне замовлення завіс для порту. Ярош рушив до помосту, відчуваючи на собі сотні поглядів — цікавих, зневажливих, байдужих, — і найважчим із них був погляд самої ректорки Дорн, яка дивилася на нього з-під примружених повік з увагою, якої не приділяла жодному з попередніх випробуваних, з якимось напруженим очікуванням, схожим на те, з яким людина чекає на удар грому після спалаху блискавки, знаючи, що він неминуче настане.

Вона знає, — майнула думка. Мальва їй розповів.

Ярош підійшов до Каменя Проявлення. Зблизька той виявився більшим, ніж здавався здалеку, — грубо обтесана брила темного каменя заввишки з половину людського зросту, з поверхнею, гладкою від дотику тисяч долонь за століття використання, відполірованою до блиску незліченними іспитами, що проводилися тут покоління за поколінням. Прожилки ртутного мерехтіння пульсували під поверхнею, наче камінь дихав, повільно й розмірено, чекаючи.