Розділ 4. Верхнє Місто

Межа між Нижнім кварталом і Верхнім Містом не була позначена ні стіною, ні ровом, — і все ж Ярош відчув її так виразно, наче переступив невидиму риску, накреслену в повітрі кимось невидимим і безжальним до порядку.

Все почалося з бруківки. Втоптана глина Ковальської вулиці поступилася місцем рівним кам'яним плитам, підігнаним одна до одної так щільно, що між ними не пролізло б і лезо ножа, — плитам, вимитим до блиску не дощем, а найманими слугами, які щоранку, ще до світанку, натирали їх щітками, аби жоден шляхетний черевик не забруднився. Потім зникли похилені дахи й запах кислого диму — їх замінили білокам'яні фасади, черепиця кольору обпаленої глини й легкий, майже невловимий аромат квітів, що росли в горщиках на кожному підвіконні, хоча стояла лише рання весна і в Нижньому кварталі жодна квітка ще й не думала розпускатися.

А потім зникли й люди, схожі на тих, серед кого Ярош виріс.

Замість ремісників у заляпаних фартухах і портових вантажників з мозолястими руками вулицями Верхнього Міста прогулювалися панії в сукнях, що коштували, певно, більше за весь дохід батькової кузні за рік, і панове в камзолах з вишитими гербами родів, чиї імена Ярош чув хіба що в переказах про давню історію Кресвальда — імена, оповиті легендами про предків, які нібито стояли поруч із першим королем, коли той викував корону з застиглого полум'я. Ніхто з них не звертав на нього уваги — і водночас Ярош відчував на собі десятки поглядів, кинутих крадькома, оцінюючих, зневажливих, поглядів, які ковзали по його простому одязі й одразу відводилися, наче він був не більш вартим уваги, ніж бродячий пес. Хлопець із Нижнього кварталу серед мармурових фонтанів Верхнього Міста впадав в око так само, як ворона серед лебедів.

Він міцніше стиснув у кишені батьків ніж і рушив далі, туди, де вже видніли шпилі площі Семи Вітрів, які здіймалися над дахами так високо, що здавалося, вони проколюють саме небо.

Дорогою він проминув фонтан, оточений різьбленими фігурами дельфінів, з яких у кам'яну чашу лилася вода, підсвічена, здавалося, зсередини якимось тьмяним, майже магічним світлом, — Ярош ніколи не бачив такої розкоші, і на мить забувся, зупинившись, аби роздивитись, поки різкий погляд служниці, що вела на повідку двох білосніжних собачок, не змусив його поспішити далі, наче він, простим стоянням на місці, псував краєвид цієї частини міста.

* * *

Площа виявилася більшою, ніж Ярош міг собі уявити, — величезний простір, вимощений білим каменем, оточений сімома високими шпилями, кожен з яких, як він пізніше дізнається, символізував один із семи великих вітрів, що благословляли заснування Кресвальда багато століть тому, — Північний Вітер Стійкості, Південний Вітер Достатку, Східний Вітер Мудрості, і ще чотири, назви яких він вивчить пізніше, на перших же тижнях навчання. У центрі площі вже зібрався натовп — і Ярош з подивом зрозумів, що натовп цей значно строкатіший, ніж він очікував.

Так, тут були діти заможних торговців у гарному одязі, які трималися купками, перешіптуючись і поглядаючи на решту з поблажливою цікавістю, обмінюючись тихими коментарями про вбрання один одного. Але були й інші — хлопці й дівчата в простому вбранні, з обвітреними обличчями й натрудженими руками, які трималися насторожено, як і сам Ярош, оглядаючи площу так, наче щохвилини очікували, що їх проженуть звідси якимось не сказаним іще правилом, про яке всі, крім них, знали заздалегідь.

Значить, не тільки я, — подумав Ярош, і від цієї думки на душі стало трохи легше, наче тягар останнього тижня розділився на багато менших тягарів, розкиданих по всій площі серед незнайомих облич, кожне з яких, можливо, несло щось схоже на власну таємницю.

— Перший раз на іспиті? — пролунав голос поруч.

Ярош обернувся й побачив дівчину приблизно свого віку, вбрану просто, але охайно, — сукню з грубого полотна, проте чисту й акуратно залатану там, де тканина протерлася, з латками, підібраними так вдало за кольором, що їх майже не було помітно, якщо не придивлятися. Її русяве волосся було заплетене в тугу косу, а очі — уважні, темні, трохи насмішкувато примружені — дивилися на нього з відвертим інтересом, без тіні тієї зневаги, яку Ярош бачив у поглядах більшості перехожих цього ранку.

— Перший, — зізнався Ярош. — А в тебе?

— Другий, — сказала дівчина. — Торік не пройшла. Сказали, дар недостатньо сильний для прийому, — треба ще рік почекати, поки «дозріє». — В її голосі забриніла гіркота, ретельно прикрита награною безтурботністю, гіркота людини, яка вже звикла ховати розчарування за жартом. — Мене звати Тоня. Дочка ткалі з Ремісничого поясу.

— Ярош. Син коваля з Нижнього кварталу.

Тоня насмішкувато скривила губи, окинувши поглядом площу, повну шовкових камзолів і вишитих суконь.

— Коваль і ткаля. Непогана компанія для площі, де половина присутніх мають родоводи, довші за історію самого Кресвальда. Дивись, як вони на нас дивляться — наче ми забруднимо їхнє повітря самим лише диханням.

Вона кивнула в бік купки шляхетних дітей неподалік, і Ярош простежив за її поглядом. Серед них вирізнявся високий хлопець років шістнадцяти-сімнадцяти, вбраний із тією недбалою елегантністю, яка коштує більше за все, що завгодно навмисно показне, — темно-синій камзол, гаптований сріблом, поставу тримав так, наче все ще перебував не на випробувальній площі серед простолюду, а на прийомі при дворі, серед рівних собі. Він саме щось говорив своїм товаришам, і ті сміялися — тим особливим сміхом, який дають зрозуміти, хто в компанії головний, сміхом, розрахованим більше на схвалення того, хто жартував, ніж на щирість самого жарту.