Розділ 3. Лист із печаткою Академії

Наступні сім днів у домі Ковальчуків минали в тиші, яка була гучнішою за будь-яку сварку.

Батько не забороняв Ярошеві йти на іспит — і не благословляв. Він просто мовчав, працюючи за верстатом із подвоєним завзяттям, наче сподівався вимолотити із заліза відповідь на запитання, яке не наважувався поставити вголос. Щоранку він розпалював горно з тією самою обережністю, з якою розряджають небезпечну зброю, і щоразу, коли Ярош наближався до вогню, батько крадькома спостерігав за ним краєчком ока, готовий, здавалося, у будь-яку мить кинутися й відтягнути сина назад. Ярош помічав ці погляди й вдавав, що не помічає, — обидва грали в гру, правила якої жоден із них не наважувався озвучити.

Ярош носив конверт при собі, не розпечатуючи, — не тому, що боявся дізнатися подробиці, а тому, що, поки печатка з трьома сплетеними колами лишалася цілою, рішення ще не було прийнято остаточно. А поки рішення не прийнято — можна ще вдавати, що нічого не змінилося, що завтра він знову прокинеться звичайним ковальським сином, для якого найбільша тривога — чи вистачить вугілля до кінця тижня.

Вдавання протрималося до третього дня.

— Ти вже вирішив? — запитала Оленка, коли вони, як завжди, зустрілися на розі Ковальської та Портового провулку. Новини в Нижньому кварталі розходилися швидше за пожежу — усі вже знали, що до кузні Ковальчуків приходив маг з Аврелії, хоча деталі перекручувалися з кожним переказом: хтось стверджував, що Ярош підпалив весь причал і мало не втопив трьох вантажників, хтось — що маг хотів забрати його силоміць і батько ледь відбився кочергою, а найсміливіші чутки говорили про прокляття, покладене на весь рід Ковальчуків ще за життя його діда, коли той нібито образив мандрівну відьму, що просила нічлігу.

— Не знаю, — чесно відповів Ярош. — А що б ти зробила?

Оленка на мить замислилася, притулившись плечем до стіни майстерні свого батька, і в цій паузі Ярош побачив те, чого не помічав у ній раніше, — щось доросліше за її чотирнадцять років, якусь несподівану серйозність, що зрідка проривалася крізь її звичну грайливість.

— Я б пішла, — сказала вона нарешті. — Не тому, що це безпечно. А тому, що не піти й усе життя думати «а що, якби» — гірше за будь-яку небезпеку. Знаєш, мій дідусь колись міг стати підмайстром найкращого кресляра в Кресвальді — його запрошували, ще коли він був хлопчиком, років на десять молодшим за тебе. Але прадід злякався, що син піде з ремесла, і заборонив. Дідусь усе життя чинив взуття, як і його батько, і все життя, аж до самої смерті, розповідав про той запрошення так, наче воно сталося вчора. Я не хочу так жити, Яроше. І тобі не раджу.

Ці слова засіли в Ярошевій голові глибше, ніж він хотів визнати, і того вечора, коли він лягав на свій солом'яний матрац, вони й досі відлунювали десь між думками про вогонь, про маму, про печатку на конверті, яку він так і не наважився зламати.

* * *

Увечері третього дня він знайшов батька в кузні, коли той, замість звичної роботи, сидів перед догорілим горном і дивився на вогонь так, як дивився в перший день, — наче чекав, що той щось скаже. Свічка на верстаті майже догоріла, кидаючи довгі тіні на закопчені стіни, і в цьому тьмяному світлі батько здавався старішим, ніж Ярош пам'ятав його раніше, — старішим і водночас якимось меншим, наче тягар останніх днів фізично зменшив його.

— Я прочитав лист, — збрехав Ярош, хоча насправді конверт і досі лежав нерозпечатаним у нього під подушкою, поряд із медальйоном, який він тепер знімав тільки на ніч і клав під голову, немов боявся, що хтось забере його уві сні. — Іспит через чотири дні. Якщо я не прийду — вони більше не повернуться, він так сказав.

— Знаю, — тихо відповів батько, не відриваючи погляду від вугілля.

— Я хочу піти.

Слова вирвалися раніше, ніж Ярош встиг їх зважити, — але щойно він їх вимовив, то зрозумів: це правда, найчистіша правда, яку він міг зараз сказати, правда, що визрівала в ньому три останні дні, поки він вдавав перед самим собою, що ще вагається. Він хотів піти. Хотів дізнатися, чи те, що прокинулося в ньому біля горна, — прокляття, як шепотілися сусіди, чи дар, як твердив маг Мальва. Хотів побачити Верхнє Місто не як хлопчик-посильний із причандаллям для наглядача порту, а як когось, хто має право там перебувати, хто, можливо, належить до того світу так само, як належить до Нижнього кварталу.

Батько довго мовчав, дивлячись на вогонь, і Ярош бачив, як у ньому борються дві правди — та, якою він жив шістнадцять років, оберігаючи сина від будь-якого сліду материного минулого, і та, нова, яку годі було далі заперечувати.

— Твоя мати боялася цього дня більше за смерть, — сказав він нарешті. — Але вона й казала мені ще дещо, чого я досі тобі не переповідав. Вона казала: якщо він вирішить піти сам — не заважай. Той, хто йде до Академії проти власної волі, — вразливий, бо в ньому завжди лишається частка образи, частка непогодження, яка ослаблює його зсередини. Той, хто йде за власним вибором, — має шанс вижити. Я не розумів тоді, чому вона так наполягала саме на цьому, чому це здавалося їй настільки важливим. Тепер, здається, починаю розуміти.

Він підвівся, підійшов до сина й, уперше за багато років, поклав важку руку йому на плече — не як коваль коваленку, а як батько, що відпускає дитину в дорогу, з якої, можливо, вона повернеться зовсім іншою людиною. Долоня його була важка, шорстка від мозолів, тепла попри прохолоду вечора.

— Тоді йди, — сказав він. — Але візьми з собою дещо, крім медальйона.