Розділ 2. Хлопець, який чув вогонь

— Її звали Мар'яна, — сказав батько, і це ім'я прозвучало в тісній кімнатці так, наче він вимовив його вперше за багато років, хоча Ярош знав: батько промовляв його щоночі, пошепки, коли думав, що син спить. Він чув це шепотіння багато разів крізь тонку перегородку, що відділяла його солом'яний матрац від батькового ліжка, — окремі склади, уривки фраз, іноді просто зітхання, у якому вчувалося те саме ім'я. Він ніколи не питав про це вранці. Якісь речі в родині Ковальчуків просто не питали вголос.

— Я знаю, як звали маму, — обережно сказав Ярош. — Ти хочеш розповісти мені щось інше.

Батько кивнув. Він сидів на низькому ослоні біля погаслого горна, руки — важкі, вкриті шрамами й опіками руки коваля — стиснуті між колінами, наче він тримав ними щось, що норовило вирватися. Світло, що пробивалося крізь щілини віконниць, лягало смугами на його обличчя, підкреслюючи зморшки, яких Ярош раніше майже не помічав, — зморшки не від сміху, а від багаторічного стримування чогось важкого.

— Я познайомився з нею не в Нижньому кварталі, — почав він, дивлячись кудись повз сина, у далечінь, доступну лише його пам'яті. — Вона прийшла сюди звідкись зверху. З Верхнього Міста. Я тоді думав — втекла від якогось нещасливого шлюбу, чи посварилася з роднею. Такі історії тут не рідкість, сам знаєш. Дівчина з грошима, яка хоче зникнути, знайти собі нове життя серед людей, які не знатимуть, ким вона була раніше.

— А насправді?

— Насправді вона втекла з Академії.

Ярош відчув, як щось у грудях стиснулося — не від страху, а від раптового, різкого відчуття, що всі шматочки, які він досі вважав окремими й не пов'язаними між собою, починають складатися в одну картину. Вогонь у горні. Погляд мага в порту. Материне обличчя на єдиному портреті, який лишився після неї, — обличчя, надто тонке й надто спокійне для дружини коваля, з очима, які, як здавалося Ярошеві в дитинстві, завжди дивилися трохи повз нього, у якусь далеку точку, недоступну нікому іншому.

— Вона була ученицею, — продовжив батько. — Не простою. З тих, кого готували для чогось особливого. Я не знаю всіх подробиць — вона не любила про це говорити, а я не любив розпитувати, боявся, що вона піде, якщо я тисну надто сильно. У ті перші роки, коли вона щойно оселилася в Нижньому кварталі, вона здригалася від кожного стуку в двері, від кожного незнайомого обличчя на вулиці, наче чекала, що хтось прийде і забере її назад. Минали місяці, потім роки, і вона поступово заспокоювалась, вчилася сміятися по-справжньому, а не тільки вдавати сміх для сусідів. Знаю тільки, що двадцять років тому в Академії стався… інцидент. Щось пішло не так у якомусь з їхніх досліджень. Загинули люди. Мар'яна вижила, але після того втекла — і сюди, у Нижній квартал, де жодному шляхетному вивідувачу не спаде на думку її шукати, серед коминів і кузень, серед людей, яким байдуже, з якого роду ти родом, аби тільки чесно платив за хліб.

— І вона… — Ярош затнувся, підбираючи слова. — Вона мала дар?

— Мала. Такий, про який я нічого до пуття не розумію. Вона казала мені лиш одне, часто, наче молитву, повторюючи це у ті вечори, коли думала, що я вже сплю, а насправді лежав тихо й слухав: «Якщо в нашого сина колись прокинеться те саме, що є в мені, — сховай його. Не дай Академії дізнатися». — Батько підвів очі, і в них Ярош уперше в житті побачив не лагідного коваля, якого знав, а людину, яка роками жила з тягарем обіцянки, котру боялася не виконати. — Я думав, у тебе цього немає. Молився, щоб не було. Кожного вечора, відколи ти народився, я дивився на тебе, шукаючи бодай натяку, бодай тіні того, що бачив у твоїй матері, — і шістнадцять років усе було тихо, і я вже майже повірив, що пронесло, що ти виростеш звичайним хлопцем, коваленком, як я сам, без цього тягаря на плечах.

— А сьогодні вранці…

— А сьогодні вранці, — важко промовив батько, — вогонь у горні відповів тобі так, як відповідає тільки на поклик крові.

Тиша, що запала після цих слів, була важчою за будь-яку тишу, яку Ярош пам'ятав. Він дивився на свої руки — ті самі руки, якими щоранку налягав на міх, — і намагався уявити їх такими, що керують стихіями, як руки того мага в порту, спокійними, впевненими, здатними здіймати в повітря цілі сфери води без жодного зусилля. Не міг. Занадто дико, занадто неможливо для сина коваля з Ковальської вулиці, для хлопця, який ще вчора думав про своє майбутнє тільки в межах кузні, молота й наковальні.

— Чому ти ніколи мені не казав? — запитав він нарешті, і в голосі забриніла образа, якої він сам не очікував.

— А що б це змінило? — батько розвів руками, і цей жест був сповнений такої втоми, що Ярошеві на мить стало соромно за своє запитання. — Сказати шестирічному хлопчику: твоя мати була втікачкою з Академії, а в тобі, може, дрімає та ж сама небезпека, через яку загинули люди? Я хотів, щоб ти виріс звичайним. Щасливим. Ковалем, як я. Без крові, яка тягне тебе туди, де тебе можуть використати або знищити. Я бачив, як твоя мати прокидалася серед ночі з криком, від снів, про які вона ніколи не розповідала мені до кінця, — бачив, як вона іноді дивилася на вогонь у горні з таким виразом, наче він може заговорити з нею будь-якої миті, і як вона боялася цього більше за будь-яку земну небезпеку. Я не хотів такого життя для тебе, синку. Жоден батько не хотів би.

— І що тепер?

Це питання зависло в повітрі кузні довше, ніж будь-яке інше того ранку, і батько довго не відповідав, ніби зважував кожне слово, перш ніж вимовити його вголос.

Нарешті він підвівся, підійшов до старої скрині в кутку — тієї самої, яку Ярош пам'ятав відколи себе пам'ятав і яку йому ніколи не дозволяли відкривати, окутаної в дитинстві якоюсь напівказковою забороненістю, — і, кректячи, підняв важку кришку, завіси якої, помітив Ярош з гіркою іронією, батько сам колись кував. Усередині, під шаром старого одягу й непотрібного мотуззя, що вже подекуди зотліло, лежала загорнута в потерту тканину коробочка, невелика, дерев'яна, з різьбленням, якого Ярош ніколи раніше не бачив зблизька.