47 глава. (НОВА) ЗАКЛЮЧНА!

МАРТА

Ми сіли в автобус… Та я побачила неспокій в його яскраво-зелених очах. Обрали самі останні місця — чотири разом. Це були задні сидіння біля самого вікна, трохи підвищені, з вузьким проходом між двома парами крісел. Вони стояли щільно, спинками майже впираючись у задню стінку автобуса, ніби маленький відокремлений острівець.

Раптом я озирнулася — і зрозуміла його занепокоєння.

Четверо чоловіків у чорному стояли на зупинці. На тій зупинці, де ми щойно були одні! Звідки вони взагалі з’явилися? Сюди довго добиратися, а сховатися від наших очей їм не було де… Точно не люди…

Я здригнулась, побачивши, як один із них рушив у бік нашого автобуса. Та враз відчула теплу руку Луки на своїй.

— Не бійся. Якщо вони сюди зайдуть — тут є ще багато людей.

— Та й, може, час задуматися про виклик поліції? — втрутилася Аня, на що Андрій закотив очі.

— Ні, нема сенсу. Поки вони не зробили нічого поганого, ми не маємо права викликати поліцію, — тихо прошепотіла я, відчувши, як пальці Луки переплелися з моїми.
Я хвилювалась… Він явно зчитав мої думки вкотре й тому почав заспокоювати? Трясця, він же і зараз мене чує?!
Лука раптом кивнув, а я прокашлялась, відвернувши очі.
А якщо не дивитися на нього, він усе одно зможе читати мене?
— Так, — раптом тихо донеслося прямо у моє вухо.
— Лука! — гримнула по його плечу вільною рукою. — Не лякай так!
Це було несподівано…
— Вибач… Я не винен, що так сталося. Але я б збрехав, якби сказав, що не радий цьому, — підморгнув.
Мені аж рука потяглася вдарити його знову, проте навіть коли я ще не підняла її, він уже накрив і другу своєю теплою долонею.
— Не намагайся вдарити мене знову. Я знав про це і того разу, просто піддався.
«ЩО?!» — подумала. — «То ти тепер і мої дії наперед будеш знати?!»
Зеленоокий знову кивнув, а я вже й не знала, куди себе подіти. Шок…
Автобус зрушив з місця, і я одразу перевела погляд на зупинку.
«Куди вони зникли?»
— Я теж прогледів…
— Перестань відповідати на мої думки, Лука!
Я думала, що зможу прийняти його «дар», але це виявилося складніше.
— Нічого, я ж твій дар прийняв, — несподівано відповів він.
— Востаннє кажу: припини відповідати на мої думки!
Трясця! Як камера нагляду!
— Хей, не знаю, що з вами двома сьогодні, але ви маєте подивитись… — тихо шепнула Аня, сіпнувши мене за плече.
— Та ці двоє завжди дивні, коли разом. Марта, схоже, Лука погано на тебе впливає. Давай я пересяду до неї, — невдоволено буркнув Андрій, перебивши її.
— Я тобі зараз пересяду!
— Тихше, Лука.
— Але він мене вже задрав! Всю поїздку до тебе—
— Ти до неї теж!
— Андрій, якщо ти зараз не замовчиш, то я…
— Хлопці! Аня щось важливе говорила! — скрикнула, стиснувши долоню Луки та відпустивши її.
— Дякую, Марто! Нарешті, — аж насупилась маленька блакитноока дівчина. — Я намагалася донести до вас, що ті темні люди зникли. Але… схоже, лише я побачила, як саме.
— А ти, Андрію? — перепитала я.
— Ні… То що ти бачила, Анька?
— Вони зникли.
— Та це ми і так знаємо! Генійка! А куди зникли?
— Андрій, не кричи на неї, — тихо шепнула я, торкаючись його плеча.
— Я хвилююся за тебе, Марто. Як я можу залишатися спокійним?
— Просто не кричи. Аня, як вони зникли?
— Ви… ви…
Я підсунулася ближче до неї.
— Ви точно не повірите мені. Я сама собі не вірю.
— Знайомо. Мені теж ніхто не вірив, поки не дізнавалися про реальність мого дару. Тому кажи, Ань. Для мене не існує нічого дивного.
— Вони… вони просто зникли, Марта, — вимовила тихо, немов заворожено, а хлопці скептично глянули на неї.
— Як зникли? — питаю без негативу. — Просто «пуфф» — і все? Зникли?!
— Так! Вони просто зникли в повітрі! — раптово схопила мене за плечі й струснула.
— Що? — одночасно вигукнули Лука й Андрій.
— Тобі б до окуліста, Аня.
— Та, Андрій! — гримнула я, повернувшись до чорноволосої дівчини. — Слухай… А вони не залишили за собою дивні клуби диму чи чорних слідів у повітрі при зникненні?
— Що? Так! Саме так і було на зупинці! Поки ви двоє про щось розмовляли між собою, я побачила у вікні, як їхні постаті по черзі розвіювались по вітрі, залишаючи дивні клубки диму чи просто чогось чорного. За формою це нагадувало чорне пір’я, моментами.
— Це реально маячня.
— Якщо так, то що ти робив тоді, Андрію? — нагримала вперше на нього Аня, яка раніше могла його побоюватися. — Ти ж не розмовляв з Мартою та Лукою. Тоді чому не побачив тих темних на зупинці?!
У нього аж щелепа відвисла від її крику. Посміливішала моя дівчинка.
— Ну я…
— Ну, ти? Ну що ти, Андрію?!
— А він, певно, з ревності вслухався в наші з Мартою діалоги, — втрутився Лука. — От і провтикав, ахах!
— Ти нариваєшся, Ліван!
— І що ти мені зробиш? Ми ще тоді на пляжі не закінчили!
— Так, мовчати, двоє! — стукнула їх обох у боки. — Лука, пересідай. Я ближче до Ані сяду.
— Але ми вже будемо мовчати!
— Чесно!
— Ну як діти, двоє! Чесне слово! — зітхнула, закотивши очі. — Мені треба з Анею переговорити.
Хлопці встали, щоб я пересіла до неї.
Я сподівалася, що вона ще щось скаже, але, як виявилося, більше вона нічого не бачила…
Та яка вже різниця. Вони все одно «зникли». Точно так само, як у моїх снах.
Ці істоти не зупиняться…
Я перевела погляд на друзів. Не можу наражати їх на таку небезпеку.
— Що тим темним узагалі від тебе треба? — насуплено спитав Андрій.
— Багато що. Ти не знаєш, і Аня теж ні, але Лука, можливо, зрозуміє.
— Я?
— Пам’ятаєш, як ми втікали з банку?
— Ще питаєш! Таке не забувається. Вийшли потім збоку лісу на якомусь полі з жита… Якби не твоє «бачення», то так і застрягли б там, мабуть.
— Що-що? Коли таке було? — вражено закліпала Аня.
— Довго пояснювати. Так от, Лука, а ти пам’ятаєш, чому я втекла замість того, щоб просто погодитися допомогти йому — власнику банку — і все?
— Ну… До кінця, може, не все збагнув тоді… Але точно зрозумів: він мав недобре бажання.
— Так! Проблема в тому, що я можу бачити проблеми абсолютно всіх людей. А значить — і вирішення цих проблем. У всіх…
— І?
— І не всі ці вирішення хороші для інших людей, Андрій! — крикнула я, бачачи, що він узагалі не вдупляє, про що мова. — Це вирішення, тобто «бажання» людей, може бути смертельним для когось іншого. Але я все одно бачу, як його виконати, завершивши все до кінця. А це вже тобі не ключі знайти чи гаманець, чи собаку… Ні!
Вони переглянулися між собою: Андрій напружено стиснув щелепу, Аня зблідла й мимоволі притисла долоні до грудей, а Лука дивився на мене так, ніби вперше по-справжньому усвідомив, з чим я живу.
— Тепер розумієте? — тихо протараторила я, помітивши їхні сухі, спустошені обличчя.
— То це виходить, що ти можеш виконати бажання абсолютно будь-якої людини?
— Навіть якогось умовного вбивці?
— ТАК! І повірте мені, це ще найменша з проблем, яка може статися, якщо я сама — тобто мій дар — потрапить до неправильних рук…