46 глава. (НОВА)

Лука підняв слухавку — його обличчя враз змінилося. Я мовчки спостерігала, зім’явши край його футболки, що досі була на моєму тілі.

Ми з ним загралися. Я й не помітила, як моя інтуїція вже доволі тривалий час попереджала мене про щось…

— Нам треба забиратися, — різко вигукнув Лука, повісивши трубку готельного телефону в номері нашого готелю. Це був сучасний стаціонарний апарат із пластиковою слухавкою на гнучкому проводі, що лежав на тумбі біля ліжка — звичайний, непримітний, але зараз він здавався надто гучним у своїй різкості.

Я вже й забути встигла, що це теж є в нашому номері… Немов хтось підкинув нам цей телефон.

— Що? Чому ми маємо?..

— Нема часу для пояснень, — перебив, потягнувши мене за руку до шафи. — Тобі потрібно перевдягнутися.

— Ні! Я вимагаю пояснень!

— Я не хочу, щоб ти панікувала, але… здається…

— Та кажи вже, Лука!

— Здається, за тобою виїхали ті «монстри», як ти їх називала.

— ЩО?

Андрій і Аня за дверима вражено ахнули. Схоже, шумоізоляція погана в цьому номері.

— Впустіть нас! — гримнув той.

Аня лише тихо шепотіла: «Тому я і хотіла зайти, я бачила їх неподалік від пляжу».

Я хотіла підбігти до дверей хутчіш, проте зеленоокий сіпнув мене за руку, поглядом окинувши мої оголені стегна в його футболці.

— Ох, та ну! Побачить їх Андрій — і що?! — стиснула губи від гніву, проте погляд хлопця залишився непробивним, і мені не залишалося нічого, як вдягти якісь штани. — Ну все! Задоволений?!

— Хороша дівчинка, а говорила, слухатися не будеш, — переможно всміхається, від чого мене пробирає гнів.

— Нам… Нам зараз не до цього! — намагаючись приховати почервоніння від «гніву», я підбігаю до дверей.

Відкривши, бачу Аню та Андрія, що не на жарт перелякалися.

— Що з вами?

— Марта, ти як? Ціла?! — дужі руки блакитноокого обхопили мої плечі, і я випадково почула чиєсь невдоволене зітхання ззаду.

— Зараз точно не буде ціла, якщо ти так будеш її стискати, — гримнув зеленоокий, підійшовши впритул до мене ззаду, проте руки Андрія не розчепилися.

— Не до цього тепер. Поки ми чекали дива, щоб ви нарешті відкрили двері, Аня мені все розповіла.

Збоку висувається низенька чорноволоса дівчина з блакитними очима.

— І що розповіла? — питаю, намагаючись вгамувати нерви.

— Що бачила чотирьох чоловіків, які інколи могли називати твоє ім’я. Вони озброєні і поводяться максимально дивно та підозріло, проте люди їх не жахаються, мабуть, думаючи, що це якісь косплеєри або аніматори в костюмах!

— Що?! — я здригнулась, ноги стали ватяними. В голові одразу пронісся образ великих та страшних чоловіків із моїх снів.

Я впала, спершися на Луку, що стояв ззаду мене. Андрій відпустив мої плечі, важко зітхнувши.

— Не бійся, ми тебе не покинемо, — тепло та м’яко шепнув мій Зеленчак.

— Дякую, Лука…

— І ми теж, — майже водночас Андрій з Анею.

— І вам спасибі, проте… Не думаю, що ви зможете піти проти них.

— Що?

— Що ти таке кажеш, Марто? — Аня підійшла ближче, торкнувшись моєї руки. — Є ми, є поліція та закони України. Ким би вони не виявились — це звичайні люди.

— Ні, — різко видавила, відійшовши вбік від усіх.

— Що?!

— Вони не просто люди. Вірніше сказати — взагалі не люди.

— Ти зараз жартуєш?

— Ми що, в фентезі живемо? Ти ж знаєш, що ні.

— Хлопці… Ви так кажете, немов забули про мене. Мій дар… Його що, не існує?

— Ну… Твій дар — це виключення! А так то все інше абсолютно звичайне та буденне у всіх нас!

— Ох-х-х… — закотила очі, відійшовши убік. — Добре, ми будемо їхати, але якщо раптом я зникну…

— Навіть не кажи такого! — різко перебив Лука.

Я почала збирати свої речі назад у чемодан, ігноруючи його слова. Мало ми побули в тій Одесі… Ех, та зараз це найменше з проблем.

ЛУКА

Її думки почали змішуватися в нерозбірний ком ниток, які навіть я не міг зараз прочитати й розібрати. Невже просто здібності читання її думок виявилося недостатньо, щоб розуміти її завжди?!

Вона продовжує мене дивувати…

«Ні, це не те… А якщо Лука… А ми… Окей, моя проблема… Та я…» — і от це все, що я зараз міг почути й розібрати в її голові, поки дівчина збирала свої речі.

Речення, не встигнувши початися, тут же обривалося, немов тільки вона сама якимось чином встигала за тим роєм думок. Я ловив уривки, інтонації, емоції — але зміст вислизав, наче крізь пальці. Вона нервувала. І водночас… Немов перевіряла щось...?

— А? — враз вражено видала, відкинувши речі на ліжко, і підозріло глянула на мене.

— Що? — відвів погляд занадто швидко.

«Він надто підозрілий…» — почулися приглушено її думки.

Невже вона відчула, що я…

— Лука, ти якось надто уважно вглядаєшся в мої очі. Немов щось знаєш…

— Тобі здалося! Просто… просто в стресових ситуаціях допомагає дивитися на них…

«Брешеш», — коротко й чітко промайнуло в її голові.

— О, ну якщо тобі так допомагають мої очі, то плати за те, що витріщаєшся в них так довго! — легковажно вимовила, недбало жбурнувши останню річ у свою валізу.

— Дуже смішно.

— Ні, я серйозно. Моя «очна терапія» не може пройти безкоштовно. Особливо для тебе, — стишила голос на останній фразі, підійшовши ближче й так нахабно тицьнула пальцем у мої груди.

«Довго він не протягне…» — ковзнуло тихо, майже нечутно.

— Марта, потім будеш з ним фліртувати! — десь із коридору відгукнулася Анька. — Ми з Андрієм уже зібрали речі теж!

— Що?! — білолика аж пересмикнулася від такої заяви. Насолода моїх очей. — Та я з ним не-…

— Виходь, Мартусь, — штовхаю її вбік, беручи наші дві валізи.

— Ой… — оглянулась. — Ти сам?

— Так, а чому ні?

«Він виявився сильнішим, ніж я думала. Може, навіть з Андрієм трохи-трохи зможе потягатися».