Бонус 2

Ну що ж, любі мої, як й обіцяла виклала на наступний деньочок, правда вночі, але це все одно 21 число, а вчора викладалось 20-того, ахах, вибачєйте, таке вже життє-буттє, не все я в ньому контролюю як у сюжеті та світі своїх творів) На добраніч, мої найкращі)

- Ммм... А?! Хто тут?! - голосно сказав той та неочікуванно різко для мене, зміг схопити мої руки в темноті, поки я ще й досі стояла над ним і просто повалив мене на те місце, на якому сам раніше спокійно та тихо спав!

- Ах... - знову тихо видала я якийсь звук коли він повалив мене та від шоку втратила дар мови.

- Що за... Марта?!

   От халепа! Як він так легко здогадався, що це я, а не Аня в цій темноті?!? Хоча мабуть по тілобудові якось, бо вона в нас з нею дуже різна і... Ай, короче, не це зараз головне!

- Що ти тут робиш зараз?!? - ошарашено запитав той, все ще тримаючи мої руки за зап'ястя над моєю головою, поки я лежала під ним.

   Ох... Словами не можу передати, що тоді творилося в мене всередині! Я була сама не своя... Трясця, я неочікувала, що якщо він мене застукає, то так прямо повалить в ту ж секунду, як якийсь агент ФБР!

- Ти так і будеш мовчати? - вже втретє запитав мене той і я наче отямилась.

   В перші хвилини коли він зробив це, здавалось ніби я забула, як дихати від шоку.

- Щ-що? Оу... Ем... Н-ну... До-добрий ранок, Лука! - тихо говорила я, відводячи очі від його обличчя, щоб не заржати.

- Який ранок?! Зараз ніч, Марта!

   Мене переповнювало одразу кілька емоцій: ніяковіння і сміх від його намальованого лиця, яке я зараз хоч і бачила не так чітко, як тоді біля вікна, але все одно щось було видно і, знали б ви, як же було важко не заржати, щоб не спалитися! Я б закрила рота руками, але він їх міцно тримав, тому довелось зціпити зуби та триматись на одній лише силі волі, відвернувши своє обличчя від нього вбік, так, що я сперлась щокою на його подушку.

- Оу, пра-правда ніч?

- Так!

- Тоді значить я помилилась з часом і тепер краще повернусь назад, ехех! - ніяково сміючись відповіла я, намагаючись порухати руками, але не вийшло - Бу-будь ласкочка відпусти...

- Ох, а як ми заговорили зараз раптом "бу-будь ласочка" – дивно вимовив той.

   І хоч я зараз була обернена від нього і не бачила, проте впевнена, що на його обличчі з'явилась ухмилка.

- Я... Я пі-піду спати, давай, пускай...

- Окей, тільки, скажи, чому ти була в моїй кімнаті поки я спав, що робила тут і чому зараз не дивишся на мене?

- Ну, ах, я просто цей...

   На щастя фломастери кудись беззвучно випали коли він схопив мене та повалив, тож не здогадається зараз.

   Мабуть вони всі зараз на коврику, тому так безшумно впали. Ох, трясця, що робити?! Що йому казати зараз!?!

   Відчуваю, що скоро не витримаю так і реально заржу та водночас розчервоніюся від ніяковості!

- Я просто так зайшла...

- Ой, та ладно, просто так?!

- Ну...

- Чекай, у тебе знову безсоння? - запитав той і я відчула як його великий палець на одному із моїх зап'ясть почав трохи рухатись туди-сюди.

   Від такої звичайної дії мені чомусь стало трохи лоскітно та ще більше не по собі і вже захотілось, щоб він пошвидше встав з мене.

- Та-та-так, безсоння! Я знову як тоді проснулась серед ночі і просто помирала від нудьги, тому й прийшла до тебе сама не знаю для чого... Че-чесно!

- Хмм...

- Будь ласка можна я просто піду? Вибачаюсь, що розбудила тебе, ехех...

- Добре, ти підеш.

- Фух, дякую, що-...

- Якщо хоч раз глянеш на мене зараз.

- Що?! Оу-у-у, це... А це обов'язково? - тихо перепитала я.

- Так.

- Н-ну, добре, але після того ти мене відпустиш!

- Ну, звісно.

   Я непомітно тихо вдихнула ротом повітря та затримала дихання, сподіваючись, що це допоможе мені, та повільно почала повертати голову до нього.

   Побачивши його обличчя знову, я й досі тримала затамоване повітря і це наче помагало не сміятись.

- Ну, все, відпускай! - після п'ятисекундної мовчанки, сказала я.

- Зараз, але скажи тепер, що ти робила тут?

- Хей, ти ж казав, що відпустиш мене, якщо я подивлюсь! - говорила я, моментами, відводячи від нього очі.

- Для чого ти прийшла? - знову повторив той.

   Ох, але зараз він вперше був тим, хто може ставити свої умови, а не я!

- Ну... Кажу ж нудно було, от і прийшла!

- І що ж ти збиралась робити тут зі мною від нудьги?

- Чому ти вимовив це таким двохначним тоном?!?

- Ти хотіла прийти поспати через своє безсоння чи що? Я не розумію.

- Що?! Та не дай Бог, ні! Я ніколи по власній волі не буду спати з тобою, Ліван!

- Зрозуміло, й досі не усвідомила як тобі дійсно можна позбавитись безсоння.

- Що ти маєш на увазі? - чомусь трохи позіхнувши, відповіла я.

- Ну, ось, це тобі прямий доказ. Ти вже вдруге не можеш заснути, але при контакті зі мною одразу починаєш позіхати.

- Що?! Ні! Що за маячня?! Короче, пусти мої руки вже нарешті!

- А де ж те саме завітне "бу-будь ласочка"? Посміливішала знову так раптом - жартівливо вимовив той.

- А чо це "посміливішала"?! Я завжди така!

- Ага, проте, сьогодні весь день уникала прямого погляду зі мною після того, що сталося зранку. Я навіть подумав, що почала боятись мене, а-ха-х!

- Не сміши мене! Щоб Марта Блакитна боялась когось, а особливо тебе? Пф-ф-ф, та звучить вже дуже смішно та абсурдно! - більш впевнено говорила я, вже дивлячись йому прямо в очі, бо мене завжди злить коли хтось каже, що я боюсь когось або чогось.

   До того ж коли дивилась йому чітко лише в очі, то це допомагало не бачити те розмальване обличчя зеленоокого, а-ха-х!

- Тоді чому ж ти уникала мене цілий день та майже ніяк не розмовляла зі мною на пряму? - запитав той, трохи нагнувшись та знову, трясця, прошепотівши це на вухо, як тоді.