39 розділ.Частина перша: Ревність та небезпека

   Привіт мої любі, я писала цей розділ три дні підряд без особливої зупинки, а коли отямилась то побачила що там 35 сторінок у ворді... Та! Цей розділ вийшов надто великим, мяко кажучи, тож я вирішила розділити його на кілька частин хлча зазвичай не люблю так робити, але зараз самі розумієте така ситуація і мені для зручності це необхідно, АЛЕ в цьому є один веливий плюс, тому що після сьогоднішнього викладу, прямо завтра буде прода, а не через тижнів три ехех) 

   Вирішила побалувати вас за таке довге терпляче та тривале очікування, тож думаю три дні підряд буде виходити прода, а далі як - подивимось^^

(Хто читав блог знає, що мене так довго не було через втрату важливої для мене людини, але зараз я наче відійшла, проте залишився дивний осад та пустота всередині і... Саме через цю людину я не мала сил творити хоч якесь мистецтво, втратила сенс всього, але зараз продовжую та сподіваюся що такий мій апатичний настрій ніяк не виразиться у подальшому сюжеті цього та інших творів).

   Ми вийшли разом. На диво вона не сперечалась більше і не стояла на тому, що піде одна.

   І що ж вдягла цього разу? Думаю нікого не здивує якщо я скажу, що це було щось чорне.

   Сьогодні прохолодніше, ніж вчора, тому вдягла трохи грубе чорне худі, яке було настільки оверсайсним, що взагалі не видно об'єму її великих грудей.

   Воно й на краще, бо тоді коли в неї була та чорна облягаюча майка з великим декольте, багато хто з перехожих хлопців прикрито, а бувало й неприкрито задивлявся туди. Сама ж Марта наче й не помічала того ніколи.

   Так витріщалися наче вона єдина дівчина на Землі з третім розміром грудей! Весь час хотілось чимось прикрити її чимось..

- Лука, а ти завжди ходиш в яскравому?

- А ти завжди в чорному?

- Хех, ну... Як сказати... Переважно так.

   І я не знаю як так сталося, але ми поспорили.

- Та яке там "переважно", ні, весь час. Таке враження ніби в тебе як у Венздей алергія на веселкові кольори і в гардеробі є лише все чорне.

- І зовсім це не так!

- Доведи - сказав я, вже знаючи, що це з нею спрацює, як з отим "взагалі не гаряча"

   Та те, що вона відповіла далі я ніяк не чекав.

- Що?! О-о-о, я доведу тобі, хлопче, але й ти мені доведи, що можеш)

- Що?

- Весь в чорному прийди в коледж, в якийсь день. Точно, вирішено! - голосно вимовила вона, сплеснувши руками, ніби загорівшись ідеєю - В якийсь один день прийдемо навпаки, помінявшись стилем, але зарубай собі на носі якщо я одна як дурна прийду в яскравому, а ти не будеш у чорному, то я не знаю, що з тобою зроблю, Ліван!

- Почекай!

- Що чекати? Сам цей маскарад на спір влаштував, а тепер підкорюйся його правилам - хитро посміхнувшись та із великим задоволенням в очах, відповіла вона.

- Та в сенсі я почав?! Ти сама ж щойно це придумала!

- Ти все почав словом "доведи". Я за все своє життя вже встигла переконатись, що оце і ще: "а тобі слабо?" завжди зносить мені дах, тому тепер і когось до чогось зобов'язую в таких випадках, а не тільки себе одну.

   Бляха, а для мене то проблема... Діло в тому, що я мав кілька якихось чорних кофт, проте, джинси цього кольору лише одні і то я їх забув у Києві. І що робити? Ну, хочеться побачити її в чомусь ніжному чи яскравому хоча б раз. Може навіть в платті... Короче, просто куплю щось десь чи в когось позичу на день та й усе.

- Ну, добре, я згоден.

- Нарешті! Твої умови?

- Що?

- Я вже поставила свої, ти повністю маєш бути в чорному, без жодного яскравого клаптика на одязі, а мені щось скажеш?

- Тільки те саме, щоб на тобі не було ні клаптика від чорного кольору, а так це може бути що завгодно.

- Добре... Ой, точно, ще одна умова, не бери нічого шкіряного, щоб типу бути "крутим", не треба, тобі точно чорна шкірана куртка не піде і буде крінж.

- Ем... Ну, добре.

   Ми йшли швидкою ходою через парк. Людей було мало. Вона спеціально вела нас безлюдними шляхами, щоб ми по швидше дійшли без черги "потребуючих її допомоги".

- Ох, і уявляю я який там фурор в аудиторії почнеться щойно ти зайдеш!

- А-ха-х, і не кажи! На щастя я вже виздоровіла та відпочила морально за всі ці дні, тож готова до їхніх витребеньок.

...

   Ще при вході у коледж вже здалеку з нею почали всі радісно вітатись.

- О, Марта тут! Приві-і-іт! - сказала якась дівчина та обійняла її.

- Ох, так, я тут, а куди ж мені було дітись? Ехех... Ну все, годі, ти задушиш мене, Кать!

- Ой, все, вибач! - відповіла трохи ніяково вона та відпустила білолику.

   Всі інші дівчата поблизу теж підходили і обіймали її ледь не по черзі. Так і видно було, що кожна з них норовила тут же крикнути: "Поможи тепер мені з чимось неважливим, просто тому що я так хочу", але ще стримувались та поводили себе так, ніби їм нічого не було від неї потрібно, окрім обіймів. Весь час посміхались.

   Не знаю, вони всі здались мені такими лицемірними...

   І це ми ще навіть в аудиторію не зайшли!

   Увійшовши в коледж, все повторилось: усі дівчата та тепер ще й хлопці в коридорі радісно вітались з нею. Вона посміхалась та багато кому махала рукою.

- О, ти тут! Вона тут! Ви бачите народ чи мені це вже ввижається?! - радісно вимовила одна з дівчат здалеку.

- А-ха-х, так, Христино, я дійсно тут, до речі гарні нові кульчики)

- Ой, дякую, Марто, а ти як сама зараз? Все добре?

- Так, все окей, як і завжди - широко посміхаючись, відповіла дівчина.

- Тоді можеш мені-...

- Я поки не бачу в тебе ніяких проблем, все добре.

- О, ладно, я просто вирішила просто так спитати, ну папа, ще побачимось!

- Угу, папа!

   І ще з багатьма із них перекинулась подібними фразами, при тому й досі не перестаючи посміхатись, наче якась лялька Барбі.