37 розділ. "Я гаряча, а не мила!"

   Він прижав мене до стіни, заломивши руки над головою. Я відчула, що просто не могла поворухнутись. Не думала, що він настільки сильний! Я розізлила його? Невже? Реально? Так от, що він мав на увазі під "колись ти дограєшся отими своїми жартиками!" 

   Просто вирішила поділитися з вами тим, що буде в майбутніх розділам^^ 

   P.S. Дякую всім моїм нових підписникам, за те що приєднались до нашої писемної сім"ї)

- Хто він?! Хто тебе знайшов? Ти можеш нормально пояснити?

- "Бажаючий нажитися на моєму дарі".

- Стоп, що?

- Розумієш... Я можу здаватися безстрашною, проте, є в мене один страх, який починає справджуватися... - відповіла вона пошепки і її обличчя стало таким пониклим - Я часто почуваю себе рідкісною тваринкою, яку занесли в Червону книгу бо їм, як і мені, потрібно завжди бути обережними через бракон'є-... Зажди.

   Цього разу не було помітно, що дівчина жартувала. Тепер я починаю здогадуватися чому вона тримає свій адрес в такому потаємному секреті!

- Марта... Чому ти раніше не говорила мені про-...

- Та тихо ти! - трохи схвильовано прошепотіла вона, вдивляючись чітко кудись вдалечінь.

   Досі тримаючи мене за руку, завела нас за стіну одного з житлових будинків та продовжувала дивитись в ту далеку точку, сильно прищуривши очі.

   Я навіть не знав, що думати... Ми знову в ситуації, коли наче загрожує якась небезпека. Як би хотілось, щоб це все закінчилось так само кумедно, як в банку, а не якось серйозно...

- А... Тю, так це той мудак! - раптом викрикнула Марта, після чого я здригнувся, бо зробила це в довгій цілковитій тиші, коли я ще й сильно сконцентрувався на тій точці, на яку так видивлялась вона.

   Та як би я не намагався, а все одно не зміг побачити нікого в тій далечині. Вулиця була пуста.

   Це до речі те, що одразу кинулось мені в очі по приїзді в Тернопіль. У Києві всі вулиці завжди переповнені, а от тут навіть центр міста може бути малолюдним в деякі часові періоди. І це так дивно та незвично...

- Марта, блін, не кричи так різко! - сказав я, схопившись за серце.

   Вона чомусь теж схопилась.

- А люди добрі... От холєра! Ше получе за те, що так налякав мене! Не парся, Лукіч, хто-хто, а "оцей" точно не буде представляти загрози для нас, а вірніше для мене, про тебе я без поняття та й байдуже взагалі.

- Ага, добре, як скажеш... Стоп... Як ти щойно мене назвала?!

- Лукіч)

- Не називай так!

- Не подобається? Ура! Тепер для мене ти офіційно Лукіч!)

- Ні-ні-ні! Тільки спробуй!

- А-ха-ха-х! - почала злорадно сміятись вона з моєї рекції.

- Марта!

- Лукіч?)

- Ох, та ла-а-адно! Будь ласка, ні! Серйозно, навіть "раб" звучало краще!

- Що? А-ха-х, для тебе Лукіч настільки ненависний?

- Так! І викликає багато спогадів... Неприємних! Заради всього святого будь ласка не треба! Це ще так крінжово...

- От-от! Так само для мене звучить "Мартуся", тому теж мене так не називай!

- Ой, та добре вже! Я-...

- Ну, нарешті знайшов тебе!

- А-а-а! Злякав, бляха! - одночасно з нею прокричали ми двоє.

- Ну, я не винен, що ви та-а-ак сильно були сконцентровані одне на одному!

   Поки він договорював останнє, Марта відпустила мою руку та підійшла до нього ближче, давши ляпаса... Сильного такого!

   У мене аж щелепа відвисла. Я ніяк не очікував від неї цього зараз. Сашко ж наче не зробив нічого поганого.

   Взагалі вона вже вкотре довела, що від неї можна чекати буквально чого завгодно!

- Ти! Ти адекватна взагалі?!? Ненормальна істеричка! - крикнув він, розгнівано дивлячись на неї та вхопившись рукою за ту червону щоку.

- А ти ненормальний сталкер з психопатією та відсутністю розуміння особистих кордонів людини!

- Ой-ой-ой, як ми заговорили!

- Та ладно тобі, Марта, може він тут випадково з'явився - кажу я, сам не знаючи навіщо.

   У мене не було причин захищати його, але просто стало трохи шкода, коли так сильно влупила йому. До того ж згадав, як вона реагувала, коли мене спалила на сталкерстві... Марта не просто ляпаса мені не дала, навіть не кричала, не злилась взагалі.

   Хоча мабуть це тому, що мене вона просікла десь біля центру, а не на вуличці, яка дуже близько до її під'їзда та району.

   Тепер я розумію, що причина по якій дівчина так не хоче розкривати своє місце проживання — це більше, ніж просто небажання мати кожен день чергу людей біля своєї квартири.

   Тоді коли вона говорила про ту небезпеку, я бачив в її очах легкий острах.

   У цей момент задумався скільки ж і ще я не знаю про неї та її життя...

- Що блін?! Ти зараз серйозно? Не захищай його, Лука! - крикнула Марта на мене.

   Думаю вона це від страху та переживання, що це все ще їй вилізе боком.

- Він, звісно, як людина такий собі і це видно одразу неозброєним оком, але-...

- Ей! Я чую!

- Прикинь, я знаю! Короче, яким би він не був, проте, не думаю, що зараз прийшов сюди з поганим наміром і... Як ти там казала: "хто-хто, а він точно не загрожує мені нічим".

- Він стежив за мною через свого друга феесбешника! Чи як там правильно це називається на український лад - ще більш розгнівано крикнула дівчина, обернувшись до мене.

- Що?!? - теж голосно перепитав я та почав повільно від шоку підходити до них - Ти жартуєш?!

- Ні! Ну, що, досі будеш захищати цього додіка, Лука?!

- Я все можу пояснити!

- Оцей підслуховував абсолютно все про мене! - сказала вона гнівно та зневажливо тикнувши пальцем в його грудну клітку.

- То ти ще й так розізлився, що вона тобі ляпаса дала?! А чого ще очікував?! Та радій, що не в яйця! Скільки часу ти цим займався?! Ти неадекватний, тобі треба в психушку, вона по тобі вже давно плаче! - крикнув я, схопивши його за комір одягу.