34 розділ. Несподівана небезпека...

- Що ти сказав!?!

- Ой, Лука... Налякав! Скільки ти почув? А хоча ми ж просто пожартували, а-ха-х, не зважай!

- Ха-ха. Дуже смішно, блін - саркастично відповів я.

- Скільки ви зустрічаєтесь?

- Що вона принесла?

- Ти не відповіси?

- Де те, що вона принесла?

   Після почутого, як я міг сказати, що ми не зустрічаємось?! Вони ж точно почнуть тоді приставати "дай її номер" і так далі!

   По їхнім ухмилкам важко вірилось, що просто жартували... Тьфу, блін, тут адекватний тільки Чубатик і Юрійович! Вони в подібних розмовах участі не брали.

- Ось, я на тій коробці залишив те, що було для тебе - відповів чоловік, вказавши пальцем на те місце.

   Я лише зараз помітив, що він їв зелений борщ в пластиковому судочку, Чубатий теж відкривати свій почав, а інші хлопці все ніяк не починали їсти і... продовжували.

- Слухай, ну розкажи щось трохи про свою кралю!

- А-ха-х, так, ну ми ж не цигани – не вкрадемо її! Чи ти настільки за неї переживаєш?

- Ну воно й може не дарма, а-ха-х!

- Хто зна, можливо колись постраждає через свою вроду)

   Я мовчки підходив до коробки, на якій стояв мій судочок, але, почувши їх останні фрази, зламав дерев'яну ложку в ручі.

- Що це був за хруст? - перепитав один із них.

- Це була дерев'яна ложка з судочка, а могла бути чиясь кістка! Хлопці... Вам нема чим зайнятися?! Закриєм тему - відповів я, намагаючись зберігати спокій.

   Розумієте, це той випадок, коли словесно люди наче нічого такого не сказали, а от їх обличчя... Дивлячись на те, з якими виразами обличчя вони те все говорили, так і хотілось їм вліпити! Навіть не хочеться описувати... Я думаю ви зрозуміли, що такі самодовольні та противно-ухмильчасті вони зробились, ух-х-х, я скоро ніби не витримаю.

- Що? А-ха-х, серйозно? Що це? Ревність чи страх її утрати?

- Та годі вам! Їсти, що не хочете? - запитав Чубатик.

- Ні, Олексій, їм походу в кайф просто так нерви руйнувати людям. А я ще був переконаний, що з нормальними працюю.

- Та, припини, Лука. Що ми сказали? Слухай, скажи, де ти таку красуньку знайшов?

- Так, теж хочеться знати, де такі ідеальні беруться і де їх можна взяти?)

- Протилежна стать для тебе якийсь товар, що їх треба десь "взяти"? - відповів я, насупивши брови.

   Все його обличчя говорило про те, який там цинізм і аморальність ховається.

- А навіть якщо й так, то що?

- З таким ставленням назавжди один залишишся - раптом сказав Юрійович, вперше втрутившись в нашу розмову.

   Я якраз те саме хотів сказати.

- Лука, ось тут запасна ложка, бери.

- О, вже по імені його кличе. Найшов улюбленця - почув я їх перешіптування, коли підходив до чоловіка.

- І, ось, бери - сказав знову він, подавши мені рукавиці.

- О, а це коли вже купили?

- А це твоя дівчинка принесла) – посміхнувшись, вівдповів той.

- Причому теж всім нам - додав Олексій, піднявши руку, в якій були ще рукавиці.

   Хах, а вона реально подбала про те, щоб не прийти з пустими руками...

- Ого - тільки й зміг сказати я.

- Так дивуєшся, наче вона вперше про тебе піклується - сказав один з хлопців, дивно глянувши на мене.

- Та, ні, просто... Ми цей... Так посварились сильно, що я був певен — не прийде сюди і точно нічого не принесе...

- Запам'ятай, хлопче, якщо почуття дійсно справжні, то як би не посварились, все одно прийде і доможе в чомусь, а потім піде з ображеним виглядом назад, а-ха-х, моя так завжди робить.

- О, ви одружені? Я обручки просто не бачив та й думав…

- Хех, ти що, я перед роботою завжди її знімаю, бо якщо загубиться, вона мені голову відкруте!

   Я трохи посміявся.

- Ну, ви так й не почнете їсти? Між іншим, обідня перерва вже скоро скінчиться! - раптом суворо сказав він, звертаючись до інших хлопців.

   Вони мовчки почали відкривати свої судочки.

- Взагалі, знаєш, Лука, твоя так сильно нагадала мені доньку - раптом ні з того ні з сього сказав той, після кількох хвилин мовчанки.

   Я так і знав! Мені не здалося, що він з нею, як з донькою розмовляв. Тепер зрозуміло чому так розм'якшився щойно вона прийшла.

   Хлопцям стало не цікаво та й вони вийшли чи що... Не знаю, я не помітив, коли вони зникли зі складу і для чого, але був радий цьому.

- То вона схожа?

- Так, звичайно! Я тобі кажу, все, абсолютно все в ній так схоже на мою Ангелінку! Починаючи від міміки та закінчуючи кольором білосніжної шкіри.

- А де зараз ваша донька?

- В Лондоні. Ех, давненько вже не бачив її...

- Оу... Сподіваюсь, скоро це зміниться - відповів я, почавши набирати зелений борщ новою дерев'яною ложкою.

- Так, може й дійсно. Наче говорила, що приїде цього літа. Це вже скоро... А як звати?

- М?

- Як твою звати?

- А, Марта.

- Ммм, гарне ім'я.

- Хех, дякую, передам їй)

- А-ха-х – трохи посміявся він, проте, зовсім не радісним сміхом.

- Щось не так?

- Та просто спогади нахлинули рікою... Знаєш, от послухав я ту балаканину наших з тобою і переконався, що якщо таких, як вони в новому поколінні більшість – людство забуде, що таке справжні та щирі почуття або взагалі вимре.

- Ох-х-х... Згоден... Такі мене завжди нервували…

- Через таких донька не хоче одружуватись, боїться, що попадеться... Не хочу говорити, як такі називаються, але ти зрозумів.

- Угу...

- Напевно в більшій мірі лише ті чоловіки, які мають доньку чи сестру можуть зрозуміти їхній біль та проблеми в нашому сучасному суспільстві.

   Давно я вже не бачив такої свідомої та мудрої, дорослої людини, як він! Цей чоловік враз виріс та піднявся в моїх очах.

- Тому я щиро радію, коли бачу таких пар, як ви. Не треба навіть знати вас, щоб зрозуміти, що порядні люди та добре виховання мали.