33 розділ. Просто чужа йому або Ніколи не повірить в почуття

   Все якось змінилось. Кухня стала більш просторою. Сонце яскраво світило з усіх вікон. Її мелодійно-ангельський спів лунав із коридора. Усе було в теплих та яскравих тонах, неначе із обкладинок дитячих книжок.

   Я сам не розумів, що готував, проте чомусь мої пальці адськи боліли від таких звичайних та легких дій, як переминання тіста. Біль була така чітка та виразна, що я чітко відчував її від кісток пальців до самого ліктя. Плечі взагалі оніміли. Незважаючи на це, я все одно чомусь не зупинявся.

   Раптом відчув, як чиїсь тонкі руки обійняли мене ззаді за талію. Та біль зникла.

- Колись настане мить і всі твої печалі зникнуть враз, любий - почув я тихий та ласкавий голосок близько біля свого вуха.

   Я одразу впізнав власницю цього чарівного голосу, від якого одразу з‘являлось бажання жити. Хотів обернути голову, щою побачити її обличчя на своєму плечі.

- Ні-ні-ні, не відволікайся на мене! - сміючись сказала вона, та торкнувшись обома руками моєї голови ззаді, обернула її назад, подалі від себе - Дивись в миску!

- А-ха-х, добре! Ти що, як мавка із "Тіні забутих предків" боїшся, щоб тебе побачили більше та розкрили обман?

- А може воно й так! А-ха-х, принаймні справжня Марта ніколи б не зробила цього - відповіла вона, після чого знову обійняла мене за талію та притулилась повністю всім тілом до моєї спини, продовживши - Я кохаю тебе!

   Потім я відчув її теплі губи на своїй шиї ззаді та різко проснувся, здригнувшись від голосного сигналу якоїсь фури.

- А-ха-ха-х, як здригнувся! Не спи, хлопче, нам чаc виходити! Поспати й дома міг!

- Так... Кхем... Добре...

   Я протер очі, усвідомивши, що ми вже на місці. Так от чому руки уві сні боліли. Інколи буває так, що людина перепрацювалася і у неї наприклад ноги боліли перед сном дуже сильно. От і присниться теж їхній біль...

   Мої руки боліли зараз так як само, як у сні, бо в мене вже було 8 ходок з дерев'яними коробками. Довгоочікувана перерва становила годину поки ми їхали в нове місце.

   Наступна перерва знову через 3 години. Ах, яка кріпатура... Навіть не можу пригадати на скількох скадах ми вже були.

   Мабуть той сон буде єдиним хорошим, що станеться зі мною в цю суботу.

-Ну, все, виходь, малий, чи тобі потрібне окреме запрошення?!

- Ой, все, вибачте!

- Ти став якимсь розсіяним дуже. Перерва на користь тобі не пішла - розчаровано та якось трохи насмішкувато сказав чоловік, який віз мене та ще кількох молодих хлопців сюди.

- Еге ж, що то за перерва? Нещасна година! - обурливо крикнув один із них.

- А ти чого очікував, юначе?! Це тобі не каторга, звісно, але й не курорт! Краще будь таким мовчазним, як зеленоокий і більше сподобаєшся мені та начальству!

   Він навіть і не збирався запам'ятовувати наші імена. Я був, як вже чули "зеленооким" або "зеленим", а комусь пощастило меньше і його могли звати "чубатик" через те, що в одного хлопця був дуже великий чуб.

- Чубатик, Зелений – на вас молочка!

- Добре - стомлено відповіли ми.

- Охристаний, Болотний, Блохастий – ви зі мною!

- Добре - неохоче відповіли інші, теж відкликавшись на свої нові прізвиська.

   Насправді чоловік здавався мені добрим, просто трохи строгим був. Серед нашої команди він найстарший. Переносив все з нами, проте, інколи міг сачкувати, кинувши все на нас, але це було поки що лише кілька разів за день, тому опустимо це. Можливо не завжди такий? Сподіваюсь.

   Ми з "Чубатиком", справжнє ім'я якого було Олексій, легко познайомились ще на початку та часто намагались бути в одній команді, коли нас із хлопцями розділяли.

- Давай, ти кефір, а я молоко?

- Добре - відповів я та взяв великий дерев'яний ящик із пластиковими бутилками кефіру "Молокія". (не реклама, просто я за реалістичність у творі), а він з молоком від того самого бренду.

   Мені було шкода його. Мама Олексія захворіла на рак грудей і потрібні були великі гроші на медикаменти і так далі. Коли я питав про батька, він завжди замовкав.

   Пф-ф-ф... Мабуть теж кинув їх, як мій... Всі вони однокові. Якщо у мене колись буде дитина, я дам їй те, чого не було в мене та в нього!

   Він старший за мене на кілька років, але теж "не вивозить" цих навантажень.

- С#₴@ - гнівно сказав той, матюкнувшись - Вже 10 заноза попала. Лука, ти молодший, поноси поки сам, у тебе сил більше.

- Не думаю, що сили в 21 і 19 років якось відрізняються, але окей.

- Дякую! – відповів він та вийшов на вулицю, прямо під яскраві промені сонця, щоб побачити занози.

- Ах-х-х... Собака! - шепотом крикнув я, коли в мої пальці залізла вже 30 заноза, якщо не більше.

   Усі коробки були просто жахливі! Ти як її не візьмеш, а все одно залізе всередину! Рукавичок захисних нам не видали. Це лише перший день і тільки на місці нас уже повідомили, що тре було, виявляється, їх брати з собою! 

   Проте, я все одно продовжував нести, не відволікаючись на занози так як "Чубастик". Вже переніс всі 10 коробок з кефіром, а його з молоком так і стоять.

- Ну що ви закінчили з молочкою?! Нам вже потрібно хлібні всякі вироби нести у магазині он за тим поворотом - сказав той самий чоловік, показуючи пальцем вдаль.

- Так, майже, Орест Юрієвич.

- Ей, чом тут одна партія так стоїть, як була, коли я залишив вас?!

- Оу... Це Олексій, зараз повернеться.

- Хто?!

- Чубастик...

- А-а-а... Знову посцяти захтів чи що? З ним одна морока! Наймолодший в нас тут ти, Зелений, а таке враження, що навпаки. Чубати-и-ий, марш сюди!

- Так, я зараз! Я вже тут! - запихавшись від бігу сказав той, коли вже з‘явився тут.

- Де тебе носить?!

- Я просто виймав -...

- А хоча все одно! Лука вже закінчив і ти теж мав! Ми вже мали бути там! Нам важлива кожна секунда не те, що хвилина, хлопче! Ще раз таке побачу – тебе буде звільнено!