32 розділ. Хочеться більше... Обіймів

- Макс, ні! Будь ласка я віддала тобі все! Прошу зупинись! - закричала ще сильнішим душероздираючим голосом зі сльозами, що витекли з-під закритих очей.

- Це просто сон! - кричу я голосніше та трясу її за плечі, щоб розбудити.

   Вона різко відкрила очі. Піднявшись спиною, схопила мої плечі та закричала:

- Зупинись!

   Але потім із цілковитим спантеличенням зазирнула мені в очі. Оговтавшись та прийшовши до тями, відпустила мене. Її очі були мокрі, але сльози ще не текли рікою. Здавалося, що от-от почнуть.

- І давно прийшов? - тихо запитала, пригнічено дивлячись вниз на одіяло.

- Щойно...

   Я сидів близько біля неї на ліжку.

- Ясно... Можеш вийти?

- Добре. Ти... Як?

- Я говорила уві сні?

- Угу.

- Тоді ти все зрозумів і питання "як я?" тут зараз риторичне.

- Окей, я вийду...

   Не знав, що говорити, бо все ще був шокований від почутого. Вийшов. Сівши у своїй кімнаті на диван, подумав: "Макс?! Хто він?! Не знаю, але цей виродок уже покійник!"

   Мене пробирала дика злість до нього! Я був сам не свій, не міг нічим займатися і думати про щось інше, окрім цього.

   Що їй довелось пережити?! Сподіваюсь, "оце" не встигло зробити з нею те, що хотів...

...

   Сон був реалістичним... Надто!

   Те, що я почувала себе розбитою ущент – це ще м'яко сказано.

   Одне мене тішило... Нарешті настав кінець моїм стражданням в мареннях хвороби! Сподіваюсь, ще не скоро доведеться знову рятувати когось з-під криги. Проте, мені було сумно. Навіялись погані спогади, які ніяк не хотіли покинути мою голову.

   Страх, як захотілось обійняти когось, але все, що я мала – це теплу подушку. Я стискала її так сильно, ніби хотіла, щоб з неї "вистрибнуло" все пір'я.

   Я не була сильно тактильною людиною, принаймні не вважала себе такою. Могла обійматися хоч 7 разів на тиждень з тими кого мало знаю, але якщо можливості зробити це не було, я цілком добре могла жити без будь-якого фізичного контакту три місяці. Проте, мій найбільш тривалий рекорд – це півроку.

   Я привчаю себе до самотності, яка так чи інакше стане моєю найкращою подругою на все життя.

   Але тепер щось ніби перемкнуло в мені. Я ще ніколи не хотіла когось обійняти так, як зараз!

...

   Я вирішив не турбувати її, бо в неї точно зараз не той стан для розмов. Тим паче з протилежною статтю... Мабуть їй страшно зараз або сумно. Не знаю, що точно сталось, але якщо вона так вільно спілкується з хлопцями, то значить немає в неї до них остраху і напевно ця ситуація не сильно травмувала її.

   Раптом через годину дівчина зайшла до мене, відкривши двері без стукання. На ній оверсайсна, довга, блакитна футболка та сірі тонкі штани, що були трохи облягаючими; закриті сірі тапочки.

- Що? - кажу я, вставши з ліжка та відкинувши телефон у сторону.

   Вона дивно дивилась на мене та продовжувала мовчати. Повільно підійшла ближче. Її обличчя було злегка червоним. Плакала?

   Я стояв у певному заціпенінні, не розуміючи чого вона від мене чекала. Моя підтримка їй точно не була потрібна, хіба ні? Вона б відмовилась від обіймів і... Що?!?

   Раптом Марта підійшла ще ближче, більш рішуче та просто обійняла мене!

   Цього я точно не чекав...

   Я відчув як її руки обвились навколо моєї шиї, а голова одразу ж притулилась обличчям до мого плеча.

- А?! Ти... - тихо та здивовано видав, не знаючи чи сон це, чи ще яка мара.

   Але наче все було реальним. Я чітко відчував її тепло на своєму тілі, її не спокійне дихання і... Її сльози, які повільно по крапельці текли вниз, рухаючись далі на моїй шиї.

   Повільно та трохи нерішуче почав підіймати руки, щоб торкнутися її спини, обійняти у відповідь та погладити по голові. Вона буквально на секунду трішки піднялась головою з мого плеча та глянула мені в очі, відчувши мою руку на своєму розпущеному волоссі, а потім знову опустилась.

   Її очі в ту коротку мить були такими дзеркальними від сліз. Я побачив у них своє відображення завдяки тому, що зрачки були доволі розширені у неї зараз.

   Зміг залишитись спокійним ззовні, але всередині мене переповняло тисяча емоцій. Серце забилось як скажене! Насправді воно завжди так робило, коли я бачив її, але зараз там почалась якась симфонія звуків, які були настільки відчутні (як мені здавалось), що хотілось тут же розірвати ці обійми, щоб вона не чула.

   Хоча... Який сенс? Все одно Марта знає про це.

   Проте, я все одно не міг розслабитись, розуміючи, що ніяк не зможу зупинити це серцебиття... Цей звук, який ще нікому не вдалось заглушити в собі...

   Я й не помітив у тих роздумах, як її руки опустились мені на спину.

   Що хочете кажіть, але мені здається, обійми - це накраще, що могли придумати люди, а головне що щей екологічно чистий винахід, а-ха-х. 

   Наші серця забились в унісон. Я точно не можу сказати скільки ми там так простояли, але точно довго. Час ніби призупинився. Моє хвилювання якось відлягло і я просто поринув у ці обійми і серцем, і душею, і тілом.

   Стало так добре...

   Здавалося, що скоро забуду своє імʼя. Її запах знову був так добре відчутним, ммм... Ці дикі квіти та ягоди ніколи не вийдуть з моєї пам'яті!

“Будь ласка, Боже, зупини цю мить! Протримай її подовше” - почав подумки говорити я, але нажаль не заслуговував цього, бо в цю ж мить все перервалось.

   Проте мої прохання точно були почуті, якщо це взагалі сталося насправді.

   Дівчина забрала руки і мені не залишилося нічого, як зробити те саме. Марта дивилась на мене спокійним та проникливо-щирим поглядом.

   Я не стримався та підняв руку в цей момент, щоб витерти її останні сльози. Очі у неї трохи збільшились після цього, але вона нічого не зробила.

   Щойно я забрав всі сльозинки та опустив руку, вона злегка посміхнулась. Яка ж гарна... Навіть коли плаче просто неймовірно-вродлива!