25 розділ. Мій той самий...

- А-ха-х, можливо. Все, давай, вйо за своїми речами з квартири дуй.

- Воу-воу-воу, почекай, не жени коней!

- Та нє ну а шо?

 - Шо? А-ха-х, а я зараз скажу тобі "шо"! Ти зараз на всіх парах під впливом температури можеш ще море швидких імпульсивних рішень прийняти, а потім, я просто впевнений, що скажеш мені: "Ой, ні, Лука, збирай свої манатки, я просто була хвора, коли погодилась на це!"

- Ой, ні, не буде такого!

- Та шо не буде, якщо ти сама казала, що не можеш приймати обдумані рішення, поки маєш температуру. Нє, не тре мені такої біди по триста хат на раз міняти, оприділишся точно – тоді так. До того ж ти знаєш мене мало, як ти так легко мені можеш таке пропонувати?! Всім так пропонуєш чи шо?

- Ну, звісно, ні, ти ж знаєш, що я вже 5 років нікого сюди не пускала.

- А мене не просто впустила, а вже жити кличеш?

- Та-а-ак! Бо ти ж вмієш готувати!

- Так кажеш, наче я остання людина на планеті, яка вміє це робити... З таким же успіхом кого завгодно зі студентів так могла покликати, хто вміє готувати.

- Ой, бляха, чо ти такий занудний? -_- Капець, не очікувала від тебе такого! Думала, одразу на радощах за валізою побіжиш. Всьо, з тобою не цікаво! - сказала вона та, опустивши штанки на ноги, так, щоб закрити ті великі глибокі рани після геройського вчинку, вляглась та накрилась одіялом по саму шию.

   І з такою смішною інтонацією сказала то "всьо, з тобою не цікаво!". А-ха-х, чесне слово, знову почала вести себе, як п'ятилітня дівчинка, тільки цього разу не через втому, як вчора, а просто так, "бо сі захтілось".

   Я трохи посміявся.

- Окей, ну піду я за валізою, а далі то, що? Я кажу, ти точно передумаєш в перший же день.

- М-м-м… - тихо промичала вона, потягуючись руками і, як задоволена рослаблена кішка, посміхалась із закритими очима - Не передумаю.

- Ну, добре, але перед тим я б хотів уточнити -

- Ой, ну не будь таким нудним, як Сашко! Камон, ти творча людина!

- Бути творчим не означає бути "вітренним" та приймати будь-які рішення, які тільки спадуть тобі в голову.

- Серйозно? Я так все життя жила і файно) Схоже у нас з тобою різні поняття про творче життя та таку особистість, ну, або тобі теж варто працювати, просиджуючи штани в сірому офісі.

- Я теж творча особистість і в офісі б не зміг! Просто мені здається я більш самостійний ніж дехто.

- Ой-ой-ой, а ви подивіться якої він співаночки мені сі заспівав! Я так бачу ти робиш все для того, щоб прямо зараз я передумала брати тебе? Ну, окей, у мене ще на варіанті є одна цікава та більш творча особистість, як я)

- Ну, от і добре.

- Серйозно?

- Ну, а чом я маю бути проти?

- Ця людина протилежної статі)

- В сенсі?! Стоп! Хто він?! я знаю його?!

- Сірий)

- Сергій?

- Так, хто зна, може таки дам йому шанс та не відшию, він же був завжди таким добрим та милим зі мною - говорила вона таким хитрюсічким голоском та так дивилась на мене, неначе чекаючи, коли я спалахну! – Впевнена, Сергійчик буде раденький, що його "Перчик" знову захотіла впустити його в своє життя)

- Так, все, припини! Ти бліфуєш!

- Ні-і-і) Дивись, я вже йому звоню!

   І вона дійсно набрала його номер у себе в телефоні та показала мені екран свого телефону в руці, лежачи в ліжку.

- Повір, якщо я скажу йому прийти сюди, то він зараз же примчиться в це місце і подбає про мене, а ти можеш йти, окей, ти не потрібен мені)

- Так, все, досить! - кажу я та вибиваю виклик, агресвно потицявши по екрану її телефона.

   Вона трохи хіхікнула.

- Ну, так що, ти в ділі? - продовжила дівчина, дивлячись на мене таким хитрим поглядом, при баченні якого сама лисиця б сховалась у кущі, визнавши свою поразку на користь Марти.

- Так, дивись. Я все таки зроблю одне уточнення!

- Ох-х-х! - важко зітхнула вона, закотивши очі.

- Лише одне!

- Валяй.

- Скільки я буду в тебе жити?

- А скільки схочеш?

- Серйозно?!

- Ага) Але, звісно, за умови, якщо готуєш кожен день!

- Окей... - тихо відповів я, все ще маючи легкий шок.

   Вона це серйозно?! Реально не жартує? Недавно так цуралась мене, недовіряла, а тут опа-а-а, вмію готувати і вже жити під одним дахом так легко пускає!

   А я знав! Знав! Завжди знав, що рано чи пізно мені це пригодиться не лише для того, щоб просто зробити щось поїсти собі! Зараз мене це капець, як виручило, бо жити у тій зйомній квартирі дійсно ставало з кожним днем все нерстерпніше й нестерпніше! А тут, мало того, що умови хороші, так ще й така сусідка)

- Ну, чого ти став? Дитино, виходь, збирайся!

- Чуєш, "дитино", я старший за тебе на рік!

- А-ха-х, а для мене ти молодший брат, всьо, я всьо сказала, йди!)

- Та в сенсі "молодший брат", знущаєшся?!

- Так, можливо, трі-і-ішки - відповіла вона, знову хіхікнувши.

- Добре, йду вже. З тобою тут точно ніколи не заскучаєш.

- Пхех, знав би ти, як часто я чула цю фразу)

   Я всміхнувся та вийшов з її кімнати.

...

- Чай, якщо що, там ще є в заварнику, тобі на кілька разів вистачить його. Я вернусь через 30 хвилин - сказав я, коли вже був при вході та взувся в кросівки.

- Добре.

- Ти закриєш двері чи мені взяти ключі?

- Лови! - гучно сказала вона, жбурнувши ключі від своєї кімнати з ліжка до мене біля дверей у коридорі.

   Я ледве спіймав.

- Що ж, на баскетбол точно не ходив ніколи.

- А що таке? Любиш таких чи що?

- Та ні, просто цікаве зауваження вслух. Зараз в твоїх руках дублікат ключів, я трохи покимарю, бо знову в сон клонить, папа.

- Па - тихо відповів я та вийшов, закривши двері дублікатом.

   Ну, що сказати... Я офігів від життя вже тисячу разів! Капець, просто капець! Я буду жити в Марти? Серйозно? Та я взагалі, не те що не розраховував на це, а й навіть не думав!