22 розділ. Пістолет

   Я підійшов до неї на качелі. Її очі все ще були такими червоними...

- В тебе дома є снодійне? Якщо нє, то я куплю.

- Не тре…

- Дай вгадаю, зараз скажеш, що принципово не п'єш снодійне?

- Не те, що принципово просто в більшості випадків воно на мене не діє - відповіла вона, позіхнувши.

   Я, звісно, знаю її всього кілька днів, але мені здається, що вона зараз стала ще худішою, ніж в перший день нашої зустрічі. Ну, тепер я розумію чом у неї немає апетиту. Бідна певно всі ці дні тіки поспати й намагалась.

- Я знаю одне дуже сильне снодійне, може тобі воно допоможе? Я куплю про всяк випадок.

- Роби шо хоч, якщо немає куди гроші на вітер кинути - сухо відповіла дівчина, після чого почала повільно підійматися з качелі.

- Воу! Почекай, обережно! - голосно кажу я та підходжу до неї ще ближче. Намагаюсь її підтримати.

- Дійдем вже так, не хочу, щоб ти по сходах мене ніс. Ліфта там нема.

- А який поверх?

   Я очікував, що скаже п'ятий, бо як я вже казав, ця цифра сьогодні часто фігурує, проте, ні, сказала - третій.

   Ми зайшли у п'ятиповерховий під'їзд та почали підійматися по сходах. Вона йшла важче ніж будь-коли, тому я притримував її сильніше.

   На диво всю дорогу мовчали.

   Проходить повз нас якийсь чоловік, що опускається вниз.

-  Мартусю, що сталося?! – занепокоєно питає він.

- Не хвилюйтеся, все добре, у мене просто трохи запаморочилась голова, тому мій друг допомагає мені піднятися.

- Ох, а я ж тобі казав з твоїм-то гемоглубіном тобі треба бути обережнішою!

- Добре, буду, після такого дня...

- Може потрібна допомога?

- Ні, не треба, Лука допоможе.

- Ну, добре, бувай, але якщо щось буде потрібно, то дзвони.

- Добре, бувайте.

- Бувайте – тихіше відповідаю я в кінці.

- О, і, точно, поверніться додому, бо плиту забули вимкнути - спокійно каже вона.

- Що?! Ойой, дякую! - відповів той та швидко побіг наперед нас по сходах на верх.

   Ми піднялись на третій поверх. Марта сказала зупинитись, коли побачила двері із золотими об'ємними цифрами 33.

   Я почав відкривати двері ключами, водночас намагаючись притримувати її.

   Вона майже весь час йшла з закритими очима, лежачи на моєму плечі вже вкотре.

   Щойно двері відчинились дівчина неначе оживилась.

- А? Відкрив? О-о-о, нарешті, все, дякую - сказала вона, після чого відпустила мене та зайшла в квартиру, проте, не без похитувань.

   Я хотів зайти, але...

- Хей-хей-хей, куда преш! - крикнула вона, що вже ехо рознеслося по коридорі під'їзда.

   Я спинився, щоб щось сказати, та вона одразу ж гримнула дверима у мене перед носом. Після чого почув звук ключів у замку.

- Марта! Тобі зараз не можна залишатися самій!

- Не парся, не вб'юся… Тепер. Йди куда по далі з миром, все, бувай!

   Я прекрасно розумію, що не маю права вриватися до неї в квартиру, але альо, якщо вона там знову зараз втратить свідомість і впаде головою на щось гостре?! До того ж я тепер просто впевнений, що ця дівчинка не здатна про себе подбати, принаймні точно не зараз, коли в такому неадекватному стані.

   Хтось би подумав, що наркоманка, через її червонющі очі!

   Я почав стукати в двері. Вона не відповідає. І звідки знати чи це просто ігнорить, чи це тому, що вже щось сталося з нею?!?

   Не знаю, що робити та кого викликати...

- Марта, будь ласка, відкрий! Ти ще там?! Ти чуєш мене?! Хей?!

   Потім мені прийшла в голову чудова ідея!

- Давай, я допоможу з чимось дрібним хоча б? Наприклад, може потрібно щось винести з твого дому? Сміття? Чи може у тебе там не має багато продуктів чи чай закінчився, а він тобі зараз дуже потрібен і я міг би сходити за продуктами для тебе!

   Почув якесь тихе рипіння біля дверей по іншу сторону.

- Я обіцяю, що не буду заходити до тебе в квартиру, якщо ти цього не хочеш! Просто можу тобі щось принести чи винести!

   І тут же я знову почув звук ключів у замку.

- На! - сказала вона, швидко виставивши повний сміттєвий мішок на плитку та одразу ж закрила двері назад.

   Зробила це все так швидко, що я лише її голу руку встиг побачити.

- Можеш винести, якщо сам напросився - почувся приглушений голос, через закриті двері.

- Добре, але я ще повернусь після цього.

- Не вернешся, бо хто тобі потім відкриє двері в під'їзд? Я точно - ні, а наші сусіди тут дуже підозрілі до всіх чужих!

- А продукти тобі купити не потрібно?

- Ні, тільки сміття винести тре. Все, йди собі та не повертайся, завтра побачимось у коледжі!

- Ага, так само, як сьогодні! В лісі тупо тебе найшов та ще й переохолодженою тоді була!

- По-перше, це парк, а не ліс, чому ти наші парки лісами весь час називаєш? По-друге, йди, я надалі буду мовчати.

- Я по суті жив у мегаполісі, тому мені незвично бачити стільки дерев, особливо у вас в центрі міста, а парк тернопільський - це взагалі ліс для мене… Я позвоню тобі по домофоні перед тим, як остаточно піти. Просто піднішмеш і підтвердиш, що з тобою все добре, окей?

   Мовчання.

   Я підняв сміття. Ох, і важким же він був! Я просто в шоці! П'ять кіло точно мав! (А може ще більше) Давненько ж вона його не виносила...

   Почав спускатися по сходах. Коли вже відкривав двері під'їзда, то поставив мішок так, щоб він тримав їх і вони не закривалися. Вийшов на подвір'я у цьому маленькому дворику та почав шукати якусь велику каменюку.

   Все, що я знайшов - це якесь бревно, по довжині, як рука людини від пальців до ліктя. По ширині було дуже грубим. Забрав сміття та поставив його, зафіксувавши відкриті двері. Сподіваюсь, ніхто бревно не зніме, поки мене нема...

   Я повернувся через 10 хвилин, бо не сильно орієнтуюсь в цьому районі, як і взагалі в Тернополі. Довелось питати в людей, де знаходяться найближчі сміттєві баки.