20 розділ. Правда смішно уявляти ніж на своїй шиї?

Прочитайте до кінця... Цей розділ на данний момент найдовший та, можливо, найважливіший зі всіх.

   Я не з тих, хто бився часто у дитинстві з хлопцями. Проте, якщо вже це почнеться, то легко приймаю тактику "йти до кінця за будь-яких обставин".

   Та не встигли ми почати, як почули:

- Хлопці, не треба! - крикнула вона, після чого я відчув її руку на своєму плечі.

- Лука, мені дуже погано, просто валюсь з ніг, ти був правий, варто було йти разом додому - лагідно промовила дівчина і зрозумів, що ми знову граємо в пару, бо я її ні на секунду тоді не переконував піти разом.

- Ну... Добре, що ти це зрозуміла...

- Угу, тоді йдемо?

- Чекайте, тільки не кажи, що він твій хлопець!

   І вона на жодну мить не задумуючись, упевнено відповіла "так, він мій!"

   Мені чомусь так сподобалась приставка "мій" без хлопець, хоч я й знав, що це знову гра.

- Брешеш! Просто бути такого не може! - різко відказав він.

   Ми стояли з ним на відстані одного метра, коли вона підійшла до мене ззаді та зупинила нас.

   Чесно кажучи, я все одно хотів набити йому одне місце, але вже переосиливши себе та гнів, вирішив підіграти їй, а не продовжувати.

   А от він наче зупинятися не хтів...

(хтів - теж західно-діалектне слово, щоб деякі не думали, що це опечатка)

- Ти дійсно думаєш, що я куплюсь на це? Він взагалі не по твоїх смаках!

- Тю, а де ти вже прознав про мої смаки?! Ти геть нічого про мене не знаєш! Він дуже подобається мені, бо навідмінну від деяких, не такий імпульсивний! Все, ми йдемо, і навіть не намагайся тут якусь бійку на пустому місці влаштувати, бо впадеш в моїх очах ще більше!

   Вона знову, як в банку, обійняла мене двома руками за одну, притулившись тілом.

   Він розізлився, побачивши це.

- Рано чи пізно ти зрозумієш, що вибрала не того!

- Єдине, що я зрозумію – це те, що без тебе мені живеться краще всіх, все, йди! Я хотіла з тобою мирно все обговорити, але ж нашо-о-о? Нашо людині розумно користуватися своїм язиком, щоб все спокійно прояснити?!!

- Ти-…

- Все, я не хочу тебе слухати! - перебила вона його - Давай, милий, йдемо!

   І ми просто пішли від нього притулившись один до одного, поки вона обіймала мене за руку.

   Я відчував, яка Марта була холодна. Її носик і щоки знову трохи почервоніли від морозу, як тоді, коли мокра зайшла в аудиторію.

- Пс-с-с, він ще там стоїть? - питає дівчина, після того, як ми мовчки йшли так кілька хвилин.

   Я трохи повернув голову і побачив його силует.

- Він ще там...

- Трясця! Доведи мене до отого повороту, а далі прощаємось, окей?

- Окей, але...

- Що? Якщо хочеш щось запитати з приводу мого особистого життя, то навіть не думай.

- Ні, я не про це, просто цікаво чому ти нас перервала? Я досі хочу повернутися, щоб вліпити йому...

- Хех, схоже він тебе сильно розізлив?

- Та, звісно! Так з тобою поводився! Це поведінка не адекватної, і точно не дорослої людини, а ми ж усі вже повнолітні тут, я чесно скажу, що таких відбитих, як він, ще не бачив!

- Не бачив? О, тоді де ти жив до цього часу? В місті під назвою "Нереалістично-ідеальні люди"?

- Ні, бували, звичайно, якісь "особливі" індивудууми, але не такі, як цей ...

- До речі, йому 20.

- Серйозно?!

- Ага, старший мене на два роки, від тебе на один, але таке враження, що на всі десять!

- Згоден, але чому ти зупинила нас?

- А чому ти сталкерив мене?

- Ой...

   А я вже й забув за це з тим всім... І що казати? Вона зараз все одно не подякує мені та навіть буде вважати якимсь маньяком?

- Ну, то чому? Даш відповідь на це питання і я тоді на твоє.

   І хоч Марта говорила спокійно, я точно знав, що це могло бути якесь затишшя перед бурею!

   Ми дійшли до того темного перевулку, де вона хотіла спинитись. Дівчина перестала тулитися до мене та відійшла на метр.

- Ти так й будеш мовчати?

- Ні, вибач... Я просто... Просто хотів...

- Просто скажи правду!

- Ти взагалі не помітила той факт, що я допоміг тобі знову?

- Хитренький, не прикривайся цим, - посміхнувшись відповіла вона - Я дякую тобі, але важливо зараз те "з якою метою" ти вирішив переслідувати мене?

   Не розумію, ну, Марта наче не злилась, не хмурилась, але та мила м'яка посмішка... Викликала у мене дивний "дзинь" усередині.

- Добре! Скажу, як є: у мене просто з'явилось дивне передчуття, що з тобою щось станеться по дорозі от і все!

- Тому й вирішив зробити це?

- Так.

   Фіг вона повірить мені...

- Хм... А це передчуття у тебе вже не вперше по відношенню до мене?

- Вдруге. Вперше було тоді, коли ми попрощались у перший день знайомства і я не знав де ти, що ти, тому думав, що просто накручую себе, але як тільки ти прийшла вся мокра, це передчуття закінчилось, ніби саме це передбачало... Фігня якась, короче...

- Ну, ти наче кажеш щиро.

- Але ти все одно не віриш мені і тепер трохи побоюєшся мене чи вважаєш дивним?

- Ні, вірю - відповіла вона, довго дивлячись мені у вічі - Якщо це передчуття у тебе буде частішати, і тільки по відношенню до мене, то... Ну, просто скажеш мені.

- Ти щось "побачила"?

- Просто скажеш мені, окей?!

- Окей... Слухай, можна я проведу тебе, але не до самого дому, а так трошки?

- Для чого? Насправді все добре, я не валюсь з ніг, тоді при ньому це сказала просто так.

- Та діло не в твоєму стані, навіть зараз, а в тому, що може ще один такий появиться та буде ошиватися біля тебе, як ти казала, тебе все місто знає і напевно багато колишніх чи тих кого відшила.

- Пхех, значить моим охоронцем побути захотів?

- Можливо...

- Ну, добре, доплачу тобі те, що лишилося із тисячі, а-ха-х!

- Слухай, як ти можеш бути такою веселою зараз? День був довгим важким, а тут ще цей причепився, ти, таке враження, що взагалі не стомилась.