19 розділ. Сталкер

   Поступово дерев почало меншати, а багатоповерхових будинків – більшати. Мені насправді подобається це місто, тому що навідмінну від мого, тут навіть у центрі є багато зелені, а не пусті та хмурі бетонні джунглі.

- Ну, все, приїхали, - м'яко промовив водій, після чого автомобіль зупинився.

   Він припаркувався близько до якихось кафешок і дорогих барів.

   Мені не хотілось виходити, бо знав – на вулиці мене знову чекає мінус три, а тут, всередині машини, її тепла голова на моєму плечі. Добрий водій усю дорогу вмикав обігрівач, тому в машині було дуже тепло. Сам автомобіль був не новий, але й не старий, золота середина.

   Я подивився на її білосніжне обличчя. Вона спокійно дихала. Як же мені не хотілось її будити...

- Мені самому її збудити, якщо ти не можеш, хлопче? - запитав він, посміявшись.

- Ні, не треба, я зараз...

- Та ще надивишся на неї, я б не мав нічого проти, якби у мене не було нове замовлення. Я вже маю виїжджати на ринок.

- Добре, вибачте, зараз - відповів я та трохи похлопав її по плечу - Хей, Марта, вставай... Давай, прокидайся.

- М? Що... - тихо та сонливо відповіла вона, все ще не відкриваючи очей.

   В цей момент була такою ж милою, як ті сонні котики на відео в ютубі!

- Ми вже приїхали-и-и - продовжую я.

- Ні! Я не вбивала його, ви нічого не доведете і... О, Лука... Привіт... - сказала ще тихіше останні слова, відкривши очі.

- Що там тобі вже снилося?

- Нічого... Ой, так ми вже приїхали?

- Угу, - відповідає водій

   Вона підвелася з мого плеча, після чого трохи покашляла. Її обличчя мало такий спокійний, сонний та водночас сумний вираз.

- Скільки з нас?

- 230 гривень, але для тебе, люба, безкоштовно!

- Що? Ой, ні, та я можу заплатити!

- Та припини, ти живеш студентським життям, тобі ще знадобляться гроші на щось інше!

- Слухайте, не настіки я вже вас виручила тоді, ви перебільшуєте!

- О-о-о, то ми так ще довго не вийдем, а що вона зробила такого для вас?

- Хлопче, діло було так: їхав я теж, як сьодні, на якесь замовлення на окрайні міста, тільки ще дальше ніж були ви двоє. Не доїхав буквально 300 метрів до місця призначення, бо машина заглохла, притому вона була ще новісічка, ніж та, що зараз. Я виходжу з машини, намагаюсь відкрити капот, а в цій "новезній - класнезній" машині він наглухо забитий і не відкривається! Хотів подзвонити комусь, але зв'язок взагалі не ловив ніякий! Навіть радіо. Людей ніде нема, сел ніяких теж, світить паляще сонце, немає жодного тінька... Літо, жара, +30°, я так простояв декілька хвилин, думаючи, що робити... Інтернет теж не ловив! Раптом з-під кущів ледь не вискакує якась дівчина! Я спершу так злякався і думав звідки вона тут взялась, а-ха-х! Потім Мартуся просто підійшла до машини і я чесне слово кажу, просто хлопнула десь руками, десь ногами, і машина тут же завелась!

- Що?! Серйозно?! - перепитую я.

- Так! Я досі в шоці, я ще хотів її пиняти, бо думав зараз щось зламає, а ні! Вот кажуть про хлопця "у нього золоті руки", якщо щось ремонтує, то таке можна сказати і про цю дівчину! До чого не торкнеться її рука все буде, як новеньке!

- Ой, та припиніть, мені вже ніяково, а-ха-х! - тихо хіхікнувши, відповіла вона та закрила рукою обличчя на кілька секунд.

- Потім ми з нею вдвох поїхали спершу на замовлення і тоді у місто, так от, безкоштовно буде!

- Нє, дивіться, у мене є тисяча гривень і вони не мої, не переживайте!  

   Я побачив, як вона вийняла ту саму купюру в тисячу гривень, яку дав їй Саша, коли вони про щось шептались в кабінеті директора банку.

- Що? А-ха-х, так, ти мене дуже "заспокоїла" тим, що вони не твої, а чиї тоді?

- Одного бабника... Але він дав за одну послугу, чесно заробила, скажем так, тому ось, беріть, і можна без здачі)

- Що?! О, ні...

-  Ви нас зараз дуже виручили самі!

- Я вже дам здачу і на тому все... Ой, лишенько! У мене ж зараз нове замовлення! З тобою заговорився!

- Ой! Ну то тим паче, давайт, беріть уже!

   Він хутко віддав їй здачу і ми почали виходити з машини. Коли я вилізав останнім і її не було поруч, водій, ніби просто так, "між іншим", кинув мені фразу: "Ти напевно у неї двадцятий чи може тридцятий уже, а-ха-х, удачі!"

- Що? Ам... Дякую...

   Я вийшов, обережно закривши двері, після чого він поїхав на прощання побажавши їй терпіння з приставучими людьми.

- Дякую, і вам того ж, хех... Ну що ж... Бувай, Лука - сказала вона, глянувши мені у вічі.

- Бувай, але... Ти впевнена, що дійдеш сама?

- Так, не парся про мене, подумаєш, в крижаному озері в мінус три "скупалась" сьодні, от побачиш, завтра в коледж здоровісічка повернусь)

- Сподіваюсь... Ну, папа…

- Па, і я здивована, що ти не почав наполягати на тому, що проведеш мене.

- Ну, так, а який сенс? Ти все одно, якщо впрешся в шось, то фіг тебе потім переконаєш!

- А-ха-х, істинну кажеш!

   Ми трохи посміялись і розійшлися... Але чому? Чому знову? Я знову відчуваю це!

   Мені не давало спокою передчуття, що щось піде не так по її дорозі додому. Те саме передчуття, після якого вона прийшла в аудиторію вся мокра до нитки, і тільки після того, як я побачив її тоді такою, у мене воно зникло, тому навіть не знаю вірити цьому тепер чи ні…

   В голову почали лізти дурні думки: піти за нею... Але, блін, після цього Марта точно не захоче мене знати, прозве сталкером і, звісно, навіть на один відсоток не буде довіряти!

   Ой, але, що мені робити ? А якщо з нею щось станеться? А раптом втратить свідомість по дорозі додому?

   Ух, я знав, що вчинив максимально неправильно, але все одно таємно послідував за нею...

   Я бачив її спину. Вона знову тремтіла. На вулиці було холодно, а дівчинка без куртки, бо довелось залишити всі мокрі речі в машині Саші... Та й невідомо тепер чи забере вона їх у нього, тому що він наче з тими людьми заодно.