18 розділ

   Перепрошую, через помилку розділ вийшов раніше і не відредагований, не завершений до кінця, тому ті, хто прочитали те, що було тоді, знайдіть ту частину , яку не бачили, приємного читання, мої любі) 

   Вибачайте, що надовго пропала, якщо комусь цікаво, це тому що останні тижні практики видались дуже важкими, особливо морально, думала помру за тими усіма звітами та іншими ел. роботами, але слава Богу, жива вернулась сюди до вас. Тому тепер розділи знову будуть виходити як раніше!)

   Вона трохи торкалась своїм чолом моєї шиї, і я відчув наскільки воно у неї було гарячим.

   Хотів дещо сказати, але моя нова подруга зробила те, що змусило мене мовчати кілька хвилин.

- Ти... Нюхаєш мене? - нарешті зміг вимовити я.

- А? Що? Ні-і-і, тобі здалося! - ніяково відповіла вона, відвератаючи свій погляд від мене.

   Я просто всміхнувся.

- Ага, так, я то-о-очно відчув, як дехто своїм маленьким носиком принюхався до моєї шиї)

- Та припини, якщо я просто дихаю, поки лежу на твоєму плечі, то це вже зразу означає, що тебе спеціально нюхала? Чи не дихати мені взагалі зараз, щоб випадково не почути твій запах? Світ не крутиться навколо тебе, Лука Ліван!

- Пхех, тепер спеціально хочеш відвести від себе стрілки, зробивши мене самозакоханим нарцисом?

- Я...

-Ой, а чом тоді дехто почервонів?)

- Замовчи! Я хвора взагалі-то! За... Забув?! Тому і червона, бо температура!

   Хах, і ця людина мене раніше так активно відшивала... Але я готовий закластися чим завгодно, що не придумав це! Я дійсно відчув, як її хитрий маленький носик почав дуже глибоко вдихати повітря саме на моїй шиї, та ще й так рухалась, щоб поближче обличчям до мого тіла бути! Е, ні, не проведеш ти мене, а-ха-х, але я вирішив її не соромити більше, бо вже заїкалась і про щось інше почав.

- Окей, хворенька моя, як тільки ми виберемось з цього лісу я одразу занесу тебе додому.

- Пхех, ще чого? Нема мені чим зайнятись, як говорити свою адресу людині, яку я знаю і бачу всього лише другий день!

- Ти...-

- Слухай, не переживай, я ж можу ходити! Я прикинулась непритомною, забув? Краще від Саші втечи спочатку.

- Добре, ну, так ти не сказала, знаєш куди йти? Чи ми з тобою заблукаємо скоро? - питаю я, продовжуючи бігти з нею на руках.

- Ой...

- Та-а-ак, мені не подобається оце твоє "ой".

- Та ні, заспокійся, ми рухаємось у правильному напрямку, тільки зупинись і постав мене на землю, я ж можу ходити. З тим всім просто забула сказати тобі.

- У тебе дуже гарячий лоб, може голова заболить чи запаморочиться і не встигатимеш бігти за мною.

- А може Саша вже відстав від нас?

- Марта, тобі потім буде гірше, якщо втечеш! Вони все одно будуть шукати тебе та знайдуть, як ти не розумієш!? - почулося знову від банкіра.

   Далі він знову продовжив щось говорити, але ми вже чули його не чітко, певно, тому що тепер віддалились від нього на велику відстань.

- Иш, який! Ще погрожує мені! - тихо пробурмотіла вона, лежачи головою на моєму плечі.

- Не бійся, я не думаю що він чи вони...

- Що? Пф-ф-ф, а хто сказав, що я боюся? Це йому слід боятися мене, а-ха-х, хай тільки попробує вичислити моє місце проживання і прийти до мене!

- Ну й що ти зробиш, смілива?

- Капкани розставлю, таблички для нього "бабникам сюди не можна" , чи ще щось таке, а-ха-х!

- Хех, а якщо серйозно?

- А якщо серйозно, то мені не важко налякати людину) 

- Як саме?

- О, ми вже прибігли! Дивись, вон, дерева вже просвічують на трасу! - радісно сказала вона, піднявши голову з мого плеча.

- Я бачу це твоє хобі, почати діалог з чогось цікавого, загадкового чи інтригуючого про себе, а потім самій же перервати його... - відповів я, закотивши очі.

- Вау, як ти вгадав? А-ха-х, все, тепер можеш поставити мене, - відказала вона, коли я вже став ногами на сірий асфальт.

- Впевнена?

- Ох, ну так! Я розумію, що виглядаю, як вмираючий лебідь через температуру цілий день, але, повір, в мене ще є цілий вагон сил!

- Ну, добре, дивись…

   Я обережно поставив її. Щойно вона стала ногами на дорогу, одразу вийняла з кишені моєї куртки свій телефон та зняла її з себе.

- Дякую, що дав поносити, зігрілась - мило посміхнувшись, сказала вона.

- Нема за що, то тебе вже не морозить?

- Ні, все добре... Ало?

   Вона швидко позвонила комусь.

- Кому ти...

- Таксі.

- А, ясно.

- Де ми? Ну-у-у, це важко сказати на перший погляд...

   В цей момент на її обличчі з'явилась невпевненість. Звісно, ми ж тупо на якійсь трасі, де немає нічого, нікого, машини не їдуть, навкруги дерева і поле колосків...

- Почекайте хвилинку, прошу... Добре, дякую.

   Марта нажала на телефоні "виключити мікрофон", щоб вони її не чули і, якось дивно подивившись на мене, сказала:

- Лука, ну чого ти так просто став!

- В сенсі? Ну, а що мені робити? Лягти на асфальт і лежати?! Плавати в полі колосків? Співати? Що, блін?!

- Встань ось тут, навпроти мене, і давай зараз в думках своїх захочи потрапити додому!

- Що? Для чого? Жартуєш?

- Просто захочи! - нервово наказала вона.

- Ах, окей...

   Я почав думати багато разів про те, як сильно хочу потрапити додому, наче якась мала дитина, що вірить в диво.

   Марта уважно дивилась на мене.

- Ми в кінці міста, - раптом сказала вона, поклавши слухавку знову до вуха - Ми на полі, яке належить сім'ї Макаренків... Так... Ага, так, воно колоскове... Що? Таких є кілька від тих власників? Це поле під номером вісім... Ну, тут ще рівно за 200 метрів від нашого розташування знаходиться село Байківка… Машенька, ну ти ж мене знаєш, то чого дивуєшся? А-ха-х, так, куди мене тільки не занесе життя! Ну, то все? Спасибі, ми чекаємо)