17 розділ. Врятувались?

Якщо ви пропустили 15 - 16 розділи чи один з них, раджу повернутись і почитати бо через це не будете розуміти деяких речей. Приємного читання, мої любі ♡^^ Підписуйтесь якщо вам подобається цей твір.

   Марта просто повільно впала головою на моє плече...

- Марта?! Ей, ти як?!? - в хвилюванні кажу я та торкаюсь пальцями її щоки.

Вона взагалі не реагує!

- Ей? Будь ласка, скажи хоть щось!

- Викличіть швидку! - раптом викрикує директор, після чого двері відкриваються. 

В кабінет вбігають охоронці та Саша.

- Що сталося?! - запитав він, з шоком дивлячись на непритомну Марту в мене на плечі.

- "Що сталося"?! Твій директор довів її! - уже не витримавши, крикнув я.

Я почав вставати підіймаючи її на руки.

- О, ні, хлопче, мене ти тут взагалі не в праві звинувачувати! Ти сам був свідком нашої спокійної розмови!

- Спокійної?! Швидше спокійно-агресивної!

   Знали б ви наскільки я був злий та роздратований, коли побачив, як той директор зробив занепокоєне обличчя та дивився так, ніби дійсно хвилюється про неї!

- Хтось уже викликав швидку?! - кричить він.

- Так, один з охоронців вийшов в коридор і подзвонив одразу після ваших слів - тихо відповідає Саша.

- Ей, що ти робиш?! Куди несеш бідолашну дівчинку?!! - заверещав на мене директор, коли побачив, що я почав виходити з кабінету з нею на руках.

- Їй потрібно на свіже повітря! Я бачив, що й раніше вона могла сильно дихати, бо не вистачало кисню у цьому приміщені, - ледве стримувався, щоб не послати того чоловіка і говорити більш менш спокійно, тому що впевнений, якби Марта була зараз притомна, то агресивно благала б мене не грубити йому.

- Добре, можеш йти - тихо відказав він.

   Пф-ф-ф, ніби я взагалі збирався питати в нього дозвіл!

   Я швидко, але водночас обережно вийшов з того довбаного кабінету, так, щоб Марта ніде не вдарилась у тих вузьких дверях.

   Коли мене з нею на руках побачили ті працівники , які купкою вже зібралися тут, вони усі мали дуже занепокоєний вираз обличчя.

   Ага, такий же занепокоєний, як і у директора та Саші. Вони всі переживали за неї не як за людину, а як за курку, яка несе їм золоті яйця! От якщо не дай Бог з нею щось станеться то о, ні, що ж ці бідолажки будуть робити без неї? Запитав я сам у себе подумки та мимовільно закотив очі, дивлячись на них.

   А за мною не переставали по п'ятам слідувати ті охоронці... Мене гнітив цей факт. Дуже.

   Здалеку напевно ще йшов сам директор за мною, тому що я приглушено почув "Все відміняється, вона знепритомніла щойно!"

   Можливо відмінився той спосіб, яким він хотів її змусити зробити те, що хоче, коли говорив щось по типу " Зараз сюди прийде той, після якого ти вже не зможеш відмовитись" ? Бо якраз після цієї фрази вона й знепритомніла... Бідненька...

   Її голова лежала на моєму плечі. Я відчував неспокійне дихання Марти у себе на шиї. Дуже близько, тому моментами могли виникати мурашки.

   Так дивно було відчувати, що ти несеш непритомну людину... Не знаю як у вас, а от у мене це вперше! І хоч я знав, що вона не мертва, вона жива, проте відчуття абсолютно повної нерухомості її тіла створювало всередині мене незрозумілі емоції.

   Я сів у ліфт і ті охоронці, звісно, не могли не сісти зі мною! Та мені вже було байдуже, все, що я бачив зараз і все, що було для мене важливим на даний момент - це моя бідна непритомна дівчинка, за яку я зараз так сильно переживав. Просто хочу допомогти їй або переконатися в тому, що з нею поруч буде той, хто точно зможе допомогти їй. Але звичайно я ні на секунду не залишу її ніде одну з тими охоронцями чи взагалі директором і Сашею! Навіть не сумніваюсь, що вони всі будуть тільки за, якщо я зараз скажу, що втомився і піду звідси, а ті можуть самі її нести і, по суті, робити з нею все, що захочуть!

   Ліфт нарешті відкрився. Таке враження, ніби їхав вічність, поки дивився на її заплюченні очі. Я швидко вийшов у коридор. Пробіг біля рецепшину і ось, я на вулиці!

   Ви собі навіть уявити не можете наскільки приємно вдихнути чисте повітря, після довгого перебування в тому задухлому місці, в якому ще й було морально важко через те, що Марта себе поводила так налякано.

   Таке враження, ніби ми ледь не з якоюсь мафієїю зв'язались, через таку її поведінку.

   Я дихаю на повні легені перші кілька секунд і відчуваю, що її дихання теж якось почало мінятися. Чудово, може їй стане легше і зараз прийде до тями?

- Хлопче, стій тут і навіть не намагайся втекти! - раптом крикнув до мене директор з відкритих шкляних дверей банку.

- Ой, а куди мені тікати з людиною, якій погано! Я хочу відправити її в швидку більше, ніж ви всі разом узяті!

- Добре, стій, малий.

   Я просто возненавидів це місце після всього.

- Лука, як вона?! - раптом підійшов Саша.

- Як вона?! А як має бути?! Не видно? Щаслива так, шо капєц! Якщо ще раз щось запитаєш, я таки не стримаюсь і вдарю тебе!

- Воу, чому такий агресивний став?

- Це якраз було запитання... Потім, коли я не буду тримати її, то зроблю те, що говорив.

- Лука, та поясни чому ти такий раптом зі мною? Так, ми не сильно ладнали раніше, але ж не настільки! Я дійсно хвилююсь за не...

- О, ні-і-і, навіть не смій говорити, що хвилюєшся за Марту! Ти з ними заодно! З ними усіма!

- Я…-

- Я не хочу тебе слухати! Мовчи! Не знаю, що тут відбувається, але ти точно був в курсі з самого початку про те, що хоче зробити з нею твій бос!

- Я не розумію… -

   Я просто не слухаю його та відходжу далі від нього. Так і хочеться йому вмастити! Як і всім присутнім у тому кабінеті взагалі...

   Він уже не підходив до мене. Я стояв спиною до скляного хмарочоса на відстані кількох метрів і дивився вдаль. Височезні зелені дерева. Мене чомусь так манили вони.

   Я тут же згадав її запитання "А ти був у лісі?", коли бачив ці безкраї дерева. Вона таки натякала на щось... Може, якби зараз була притомна, то сказала б "тікай в них"? Але напевно я вже просто зійшов з розуму через ті всі події і кажу нісенітницю...