16 розділ. Очі як у мавки або ми помремо?

   Я подзвонив банкіру. Гудки тихо йшли, поки ми вже стояли біля кабінету директора, а за нами ті троє великих охоронців, які були більше схожі на буйволів, ніж на людей.

   Марта все ще обіймала мене за руку та нервово дивилась в екран мого телефону. Я відчував, що її пальці, якими вона так міцно вп'ялась, тримаючи мене, дуже сильно тремтіли.

   Я ніяк не міг збагнути, що саме її так сильно налякало? Так, ті троє були трохи дивними і страшними, але зараз вони не становлять для нас ніякої загрози чи я помиляюсь?

- Ало? - раптом пролунало в слухавці.

   Вона різко вихопила в мене з руки телефон і перевірила чи там не увімкнений гучний зв'язок.

- Ало, Саш, твою ж на ліво і на право триста раз, ти де?! - нервово прокричала шепотом.

   Мабуть хотіла бути тихою, але через нерви не змогла. Звісно, мені теж стало не спокійно, після того як її руки вперше почали дрижати, проте я ще той оптиміст і мені хотілось вірити, що щоб там не було, все закінчиться добре. Не знаю, як іншим, але особисто мені в житті доволі таки часто щастило.

- Та що таке?! Я чекаю тебе в кабінеті директора на 5 поверсі!

- О, то ти там!? Як добре, слава Богу! То знай, що я вже заходжу.

- Ой, стоп, ні почекай ти вже...!

Вона вибила та повернула його мені.

   Дивно що Марта раніше не "побачила", що він уже в тому кабінеті. Ох, і як же мене нервує те, що вона взагалі нічого по суті мені не пояснила про те, що може бачити, а що ні! Сподіваюсь, хоч колись дізнаюсь.

- То ми заходимо вже? - про всяк випадок перепитав я.

- Лука, я тебе тільки прошу, щоб не сталося, головне мовчи! Чуєш? Просто мовчи і нічого не говори! Навіть якщо тобі здасться, що ти точно знаєш, що сказати в тій чи іншій ситуації, все одно мовчи! Уяви, що ти німий став на тридцять хвилин.

- Добре, як скажеш.

   Вона відірвала одну руку від моєї, а іншою продовжувала обіймати. Простягнула і, сжавши клямку від дверей своїми тоненькими тремтячими пальчиками, відкрила її.

   Я побачив великий та просторий кабінет, в самому кінці якого сидів чоловік за великим та довгим столом. Поруч з ним стояв наш Саша. Ми не бачили чітко їх облич, тому що приміщення було широким, але довгим наче коридор.

   І от ми зайшли. Вона, хвилюючись, оглянулась назад. Ті чоловіки не зайшли з нами, а зачинили двері.

- О, то це і є та наша славнозвізна обдарована? – посміхаючись, запитав він.

- Так, добрий день. - тихо та невпевнено відповіла вона.

- Добрий день, - теж повторив я.

- Я б хотів поговорити з тобою наодинці, тому, будь ласка, Саша, і хлопець, якого я не знаю – вийдіть.

   Я тут же помітив, як її очі схвильовано забігали. Бідна дивилась то на мене, то на банкіра. Я, звичайно, не збирався йти.

- Добре, давай, Лука, йдемо! - сказав він, махнувши мені рукою та навіть щиро посміхнувшись.

   Вони взагалі двоє виглядали такими щирими та добрими людьми в цей момент. Серйозно, хоч нібма їм прималюй! Але я зрозумів, що тут то-о-очно є якийсь підвох.

   Та й не стала б людина з таким даром просто так боятися чогось або когось.

- Ні, будь ласка, хай вони не йдуть! Хай двоє залишаються! - сказала вона, намагаючись виглядати більш впевненішою.

- Чому? Я не можу просто поговорити з тобою наодинці? Чи ти мене боїшся вже? А-ха-х, з чого б це раптом, люба, я маю для тебе дуже вигідну пропозицію, від якої ти точно не зможеш відмовитися.

   І, знаєте, оте "не зможеш" він спеціально промовив більш чітко та твердо, ніж інші слова в тому реченні. Тут зразу стало все зрозуміло. Вона бачить, що він буде змушувати її до чогось насильно? Чи може шантажувати чимось важливим для неї і тому так переживає?

- Добре, я вислухаю пропозицію, але давайте хоча б мій хлопець залишиться.

- Ні, ти маєш...

- Я сказала хай він залишиться, інакше я навіть слухати вас не буду! – відповіла вона ще більш рішуче з серйозним та трохи злим виразом обличчя.

-  ... Ну, добре, лишеться, - тільки й відповів він.

   Марта вздихнула з полегшенням. Ми почали повільно підходити ближче до стола, а банкір навпаки – виходити.

- Ти щось будеш пити?

- Ні, дякую.

- Точно? Чай, кава, вода чи може щось міцніше?

- Ні, правда, дякую. - відповідала вона твердо та спокійно, коли ми вже сіли разом за той стіл на стільці.

- Але якщо ти раптом передумаєш...

- Ні, не передумаю.

   Мені здається чи вона думає, що вони їй щось підсипають туди?

   Раптом йому дзвонить телефон. Директор піднімає та, почувши лише кілька слів, чомусь встає, вибігає, нічого нам не пояснюючи.

   Я одразу хотів їй щось сказати, прояснити ситуацію, вивідати, який у неї план, тому що я точно бачив по її швидких очах, що у цій голівоньці вже зароджувалися якісь грандіозні махінації.

- Мар-... Мх?!

- Тш-ш-ш! - прошипіла вона, закривши мені рота своєю холодною лодонею.

   Я навіть не думав про те, що можливо вона тремтіла, тому що її знову морозило.

- Нічого взагалі не говори! Будь хорошим хлопчиком і просто мовчи! Я думаю!

   Бідна почала дійсно дуже сильно панікувати та швидко бігала очима по всьому цьому кабунеті, ніби шукаючи якесь спасіння.

- Я чув про те що сталося... - раптом донеслося шепотом ззаді нас, після чого ми двоє здригнулися від неочікуваності.

   Обернулись, а то Саша знову зайшов!

- Саша, я розумію, ти хочеш моєї смерті, але ж не так явно намагатись зупинити моє серце! - прикрикнула шепотом вона.

- Вибач, я хочу -

- Тихо! За дверима ті ще стоять?!

- Стоять...

   Марта чомусь встала та направилась до банкіра, який стояв у трьох метрах від нас. Я сидів і не знав що робити.

- Лука, не вставай – шепнула вона.

- Окей...

   Вони почали тихо перешіптуватись між собою про щось. В якийсь момент він, наче почав агресивно переконувати її в чомусь. Вона стукнула його в плече, після чого той тихо айкнув.