15 розділ. Від першого лиця або страх

Підпишіться на канал та поставте вподобайки, якщо вам подобається цей твір)

!Обовязково прочитайте цю главу до кінця!

Приємного читання)

   Сьогодні гарний і абсолютно звичайний день. Погода дуже холодна, але від цього не гіршає. Ніщо не може зіпсувати мені настрій сьогодні, тому що цей день буде звичайним, ох, молю, щоб він був звичайним і без пригод! Це саме те, про що я думаю кожен раз, виходячи з дому на вулицю, але… Схоже мої благання ніколи не були почуті. Чи може не заслужила я цього?

   Як би там не було, зараз я вже в котре не вдома, не в коледжі, а приїхала ген зна куди, в кінець міста, щоб допомогти людині, яку я не знаю.

Сподіваюся, я ще довго не буду бачити цих двох потім…

…

- Хех, а я від тебе іншої відповіді і не чекав - відповів Олександр - Дякую.

- За що?

- За те, що тоді допомогла мені в парку. А якщо хочеш поговорити тільки про мене, то давай завтра якось зустрінемось, будь ласка, не влаштовуй ніяких сцен на моїй роботі.

Нарешті він не опирається і йде мені на зустріч!

   А ці двоє, наче дійсно почали знаходити спільну мову, а-ха-х, Саша виявляється знає, що таке щиро посміятись, а не ходити з посмішкою манекена і…

   І тут я бачу цю шкляну вежу… Вежу, через прозоре скло якої мені видно стільки людей, стільки безпомічних тіл…

Ні, я не піду! Я маю боротись із цим!

Але це завжди було сильніше мене… Я не можу цьому не коритися і не хочу не коритися.

   Я навіть не усвідомила, як залишила хлопців та пігнала на дорогу. На червоне світло. Мої ноги ніби самі несвідомо почали рухатися, спершу повільно, потім швидко, допоки я взагалі не почала бігти. І так завжди…

   Я люблю свою "силу", але водночас страждаю від неї.

   Ніхто не знає, що у мене хронічний недосип, недоїдання, часта апатія і ще багато чого... Ніхто й не дізнається, тому що я завжди починаю мимовільно посміхатися всьому світові, варто мені тільки вийти з під'їзда. От не можу я ходити сумною на людях, просто не можу! Навіть колись спеціально намагалась спробувати не усміхатися нікому одну добу, і що? Зірвалась після п'яти хвилин...

   Ось, я вже відчиняю ті гарні великі та широкі скляні двері. Зайшла. Голова розривається у мене кожен раз, коли я в натовпі! Бачу стільки "проблемних запросів". Як же я не люблю бути у великому скупченні людей! Саме по цій причині ніколи не була і не буду на жодних дискотеках.

- З вами все добре ? - питає у мене дівчина на рецепшині, коли я потерала свої скроні, закривши очі.

- Так, все добре! - тут же посміхнувшись, відповіла я - А скільки тут поверхів, бо я не зауважила, коли заходила...

- 11 поверхів.

- На кожному з них по скільки людей працює ?

- Ну, від 35 до 50 буває, а що таке?

- Дякую! - відповіла я, направившись далі.

- Ей, тобі не можна йти далі, поки не скажеш хто ти!

- Я – подруга Олександра Йосиповича, у мене на сьогодні призначена зустріч з директором Сергієм Макаренко. Якщо не вірите, то позвоніть, він підтвердить. Вони двоє.

   Вона хотіла щось мені сказати, але "бачу", що її маленький син випадково закрив свою старшу сестру на балконі уже як кілька годин, і без телефону, тому вона не може позвонити, а сам малий просто пішов грати комп'ютерні ігри...

   Довелось поговорити з нею про це. Вона, звісно, не одразу повірила, але коли передзвонила своїй доньці, а вона позазоною, почала щось підозрювати та переживати. Побігла, попросивши тимчасово замінити себе на рецепшині, якусь іншу дівчину.

   Потім я пігнала і швидко почала говорити все усім на 1 поверсі. На щастя, там було чи мало моїх знайомих, тому більшість одразу і без питань виконували мої вказівки.

- Мій копм щось барахлить, перезавантажу, - тихо пробурмотіла якась жіночка.

- Ні, якщо ви це зробите, то потім він взагалі не увімкнеться і всі документи струться! Краще покличте майстра, з ним щось не так!

...

- Ні, почекайте, що ви робите?!

   Я вже не витримую і сідаю сама за комп одного чоловіка, який ледь не запоров великий проєкт всієї кампанії. Тю, одразу видно, що новенький, хто йому це діло доручив взагалі?!

...

   Допомогла, пішла. Весь перший поверх на диво швидко, тому що там я більше словесно помогла ніж фізично. А от на другому... Уже передчуваю, що тільки фізичним втручанням обійдеться.

...

   Я посиділа за ще кількома компами на цьому поверсі , але за останнім довелось затриматись подовше. Всі, як завжди пропонують мені гроші, щоб я швидше підійшла саме до них, але я відмовляюсь.

- Красива і розумна! Дивовижно, дівчинко, ти прошарена щей на біткоїнах? Може допоможеш мені вдома з "де чим"?

Хех, весело, майбутній серійний вбивця "підкатує" до мене...

- Якщо ти цю руку не забереш, через 3 секунди у тебе її не стане.

Я намагалась бути максимально погрозливою в цей момент і, наче спрацювало. Я звикла до всього і давно вже не боюсь ніяких маньяків чи збоченців.

Всяке бувало... Доводилося мати з ними справи. І напевно ще доведеться.

Але оцього хлопця я вже точно виправити не зможу... Жаль.

Чую, як хтось знову торкається мого плеча. Я вже хотіла сжати його пальці дуже сильно, щоб точно відчепився, але, слава Богу, то Лука.

Стоп, Лука? Я вже навіть забула, що сюди не одна приїхала...

Ох, очі вже болять від цих усіх цифр... Дихати немає чим, але мені чомусь стало спокійніше, коли він підійшов до мене.

   Дивно. Дуже дивно. Я звикла всюди бути сама, мати справу з абсолютно чужими мені людьми. Знати, що якщо щось піде не так, я постраждаю і ніхто з тих чужих людей мені не допоможе. Я звикла жити в певній небезпеці, коли весь час ти можеш перебувати сам на сам з людиною протилежної статі у якомусь замкненому приміщенні чи просто повинна з ним контактувати, бо цього вимагають обставини, але...