12 розділ. Тепло, приємно та м'яко

   На дворі було дуже холодно. Всі калюжі покрилися тоненькою кригою. Дув пронизливий до кісток вітер, але вона цього не відчувала. Їй чомусь було тепло. Дуже тепло, приємно та м'яко...

   Відчула чиюсь руку.

   Марта повільно розплющувала очі з трохи тремтячими повіками. Перед нею поступово почав виднітися чийсь силует, який дивився на неї зверху.

   Спершу її погляд був слабкий та розсіяний. Було помітно, що вона не розуміє нічого з побаченого. Проте, коли в її поле зору попали два яскраво - зелені вогники, зір почав ставати більш чітким. Усе повільно розсіювалося. Дівчина побачила чиїсь зелені очі.

   Він повільно та ніжно гладив її по голові. Вона чомусь посміхнулася п'янкою усмішкою, одночасно закривши очі та ліниво потягнувшись руками. Стала такою щасливою.

   Проте через кілька секунд завмерла, різко та широко відкривши очі. Дівчина зрозуміла, що лежить головою на колінах хлопця. Вона була накрита його темно - синьою курткою, яку недавно сама носила.

   Лука дивився на неї з абсолютно спокійним виразом обличчя, ледь помітно та приємно - м'яко посміхаючись до неї.

- О, ти вже проснулась, - також спокійно почав говорити він - Як ти себе зараз почув-...

- Що за?! Якого дідька тут відбувається?!! - раптом крикнула вона, намагаючись підвестися.

- Ні-ні-ні, не вставай, краще не треба, у тебе ж недавно крутилась голова! - сказав він, після чого дівчина відчула якийсь біль.

- Ах-х-х, ай! - тільки видала вона та опустила голову назад на його ноги.

Марта підняла руку і потерла висок.

- Я ж казав, краще не треба... Ти як?

- М-м-м… - тихо промичала вона, після чого ще тихше відповіла - Голова... Чому так болить?

- О, вона вже проснулась? Нарешті!

- Та тихо ти! - різко відповів Лука - Навіть не смій зараз забивати їй голову своїми "справами щодо неї"!

- Саша?! Що? М-м-м... Просто, що відбувається, хтось пояснить мені? - спитала вона, все ще тримаючи руку на голові.

   Вони знаходились в машині, що їхала доволі швидким темпом.

- А ти, що не пам'ятаєш? - запитав зеленоокий хлопець.

- Ні... Все, як в тумані. Блін, Лука, в першу чергу, поясни, якого милого я у тебе на колінах лежу?! Нашо ти мене поклав отак!? Робити було нічого?!

- Та в сенсі?! Ти сама захотіла! А тепер дивишся на мене таким звинувачуючим поглядом...

- Що? Більшої дічі я в житті своєму ще не чула! Щоб я... Я-я-я! Та щоб я захотіла цього сама?! Я б ніколи, ні за що, і ні при яких обставинах, не стала спати на тобі, під тобою, з тобою чи навіть просто біля тебе поруч! А тут отаке...

- Вау! Не думав що, я настільки тобі огидний, але ти дійсно захотіла цього сама!

- Брешеш!

- Ой, що справді? А хто говорив: "Ох, ні, мені так не зру-у-учно, Лука!", і лягла з мого плеча на ноги, просто без попередження!

- Я реально це...

- Так!

- Слухайте, кінчайте свої недоромантичні розборки! Ми вже скоро будемо там! - чомусь знервовано відповів чоловік з жовто-карими очима.

   Він сидів за кермом автомобіля, поки вони двоє були на задніх сидіннях.

- "Там"? Де там? Куди ми їдемо?! Бляха, хтось уже нарешті пояснить мені?!

- Не лякай мене, ти що дійсно все забула?! Я думав вона просто прикидається, Лука, нагадай їй, бо я зараз не в настрої згадувати все і... О , як чудово, блін! - злісно сказав останні слова банкір, після чого різко притормозив машину.

   Марта, на лежачи, ледь не впала з його ніг. Він одразу притримав її, торкнувшись збоку, майже біля талії.

- Що таке? Чого ти так різко жмеш на гальма?! - спитав Лука.

- Та тут за поворотом не було видно, а тепер стало! Вітаю вас, ми попали в пробку! Зараз же якраз час пік!

- Що, серйозно? Пробки в Тернополі – це насправді рідкість... - тихо сказала Марта, забравши руку з голови.

- Правда?

- Так, Лука, ну от зразу видно, що ти не місцевий, хех. Наше місто часто можуть називати великим селом, через те, що тут можна легко зустріти багатьох знайомих, і через те що, пробок ніколи не буває, а якщо буває, то вони тривають зовсім недовго.

- Хм, цікавий факт) Може, коли виздоровієш, то проведеш мені екскурсію якось... Якщо хочеш, звісно.

- А ти уже напрошуєшся на побачення, навіть поки мені погано, а-ха-х, шустрий який, ти диви на нього!

- Та ні, ну чом зразу "побачення"?! Просто так... Прогулянка... Короче, як твоя голова зараз?

- Не знаю, біль наче всчухає.

- Я думаю ти таки продула голову, тому і болить.

- Так, може бути... Отже, ти так і не пояснив, як я тут опинилась, що відбувається і куди ми їдемо?!

- В банк, - відповів Олександр, дивлячись на дорогу, ні на секунду не обертаючись в їх бік.

- Банк?! А чому не до мене додому? - запитала вона з великим обуренням.

   Його куртка трохи сповзла з неї. Її новий друг підняв та знову накрив дівчину нею. Вона ніби не звернула на це уваги і навіть не здогадувалась про те, як її усю трясло від холоду, поки тоді спала.

- Додому?! Ох, та ми ж триста годин тебе переконували поїхати додому! А ти вперлась, що в банк, та й в банк, а тепер, коли ми вже майже доїхали до нього, ти захотіла додомцю?! Клянуся, Лука, ця дівчина скоро зведе мене з розуму! Як ти її взагалі витримуєш?!

- Слухай, заспокійся і не кричи! Я вже говорив тобі, що вона може себе дивно поводити під час темпера-…

- Я в це не вірю! Просто притворяється нам на нерви!

- Якщо тобі немає чим зайнятися завтра, можу дати тобі візитку мого лікаря, підеш, він доведе тобі на словах і не тільки, що мій організм не зовсім такий, як у більшості людей!

- Добре.

- Що?

- Добре, давай візитку, чи злякалась?

- Пхех, страх – не знайоме мені відчуття, з таким-то життям, до того ж я знаю, що права, тому мені немає про, що не покоїтись. Дай номер телефону.

- Для чого?

- Так, для чого? - перепитав Лука.