7 розділ

   Третього дня до коледжу Лука прийшов вчасно, як і вчорашнього, але він був би більше радий запізнитися знову, як першого дня, разом із нею.

   Його вже вкотре терзало якесь погане передчуття. Цього разу хлопець навіть не розраховував на те, що вона прийде. 

   Лука й сьогодні сів за ту парту, за яку вона його так лагідно покликала тоді. Цей милий зов, її усмішка та яскравість обличчя, усе ніяк не виходили йому з голови. 

"Невже всі праві і я дійсно в неї закохався? В неї?! В людину, яка водночас тепла, але така холодна... Якщо вірити словам інших, у мене немає шансів, але все одно можна спробувати пробити її "броню" недовіри!" - подумав він, сидячи за партою і дивлячись на крісло дівчини, якої так чекав. 

Продзвенів дзвінок. 

Всі посідали на свої місця. 

   У клас зайшов високий хлопець, віком на вигляд двадцяти п'яти років. На перший погляд його зовнішність здавалася звичайною і непримітною. Звичайне каштанове волосся, звичайні карі очі. Проте, вони були з яскравим відтінком жовтого. Це дійсно були каро-жовті очі, які на сонці палали кольором охри. Такі очі можна насправді побачити не у всіх карооких людей.

   Зачіска його була не дуже густа, але й не рідка. Видно, що якась офісна. Сам він мав дуже діловий і серйозний вигляд. Уявіть собі найзвичайнісінький офісний чоловічий  одяг з сірим піджаком та брюками того ж кольору, і це буде він. 

- Усім привіт! Мене звати Олександр Йосипович і сьогодні я проведу вам лекцію по фінансовій грамотності. Якшо вона вам сподобається, ми можемо її проводити кожного року. 

   Побачивши його, всі почали уважно слухати, але в одного Луки це ніяк не вдавалося, тому він просто робив мудрий вираз обличяя, наче слухає. 

   В якийсь момент банкір почав переглядати всі парти, всіх дітей, весь клас, ніби шукаючи щось або когось. 

- Ви когось шукайте? - запитала Таша. 

- Не зовсім... - Якось дивно і загадково сказав він. 

   Після чого банкір здався дуже підозрілим для Луки і одразу не сподобався йому. 

"Він виглядає таким підступним... Що йому потрібно? Він явно прийшов сюди щось "винюхувати"! Як дирекція могла допустити у коледж таку підозрілу людину?" 

- Окей, давайте ми почнемо лекцію з переклички, бо вас тут так багато... 

- Сергій Гордієнко? 

- Є! 

... 

   Він закінчив перекличку. Стало помітно, що молодий чоловік був дуже сильно чимось не вдоволений. 

- Що таке? Засмучені, що не знайли щось або когось? - якось тихо і трохи єхидно запитав Лука, ніби передчуваючи правду. 

   Весь клас трохи здивовано подивився на нього, неочікуючи такого трохи нахабного тону від новенького. 

- Так... - несподівано спокійно відповів банкір, вирішивши зробити вигляд, що не чув з якою неприязню спитав у нього це Лука - Скажіть, будь ласка, діти, у вашій групі навчається дівчина, у якої дуже біла шкіра, очі трохи незрозумілого мутного кольору, висока, худа, з темно-каштановим волоссям?

- Ні! - рішуче відповів Лука. 

- Чому "ні", якщо так? 

- Таша! - трохи розгнівано відказав зеленоокий хлопець. 

- Що? Ну це ж правда, що вона тут! 

- Так, вона дійсно тут вчиться - відповів ще хтось із класу. 

- Так, точно тут - почали говорити уже кілька з них одночасно. 

- Ох-х-х… - важко зітхнув Лука і закрив рукою обличчя. 

- Чудово! Дякую, а коли вона прийде ви не знаєте? 

- А чому це вас так цікавить, Олексіє Йосиповичу?! Проводьте свою лекцію, ви ж для цього прийшли сюди, чи не так? - сказав він і єхидність знову чулася в його тоні. 

- Кхем... - кашлянув він і трохи роздратовано посміхнувся - Хлопче, ти... – 

   Раптом він замовчав, коли побачив, що двері класу почали відкриватися. Той, хто стояв за ними чомусь не міг відкрити їх одразу і просто рухав їх за клямку. 

   Молодий банкір уже хотів підійти і допомогти відкрити їх тій людині, але ступив лише кілька кроків. Спинився, бо двері уже відчинились. 

Він замер, ніби заціпенівши на одному місці, а разом із ним і весь клас. 

Усі вони побачили, як у приміщення зайшла дівчина. Вона була вся мокра. 

- Добрий день... - тихо і ніби стримуючи роздратованість сказала вона, а потім різко замовчала, дивно глянувши на банкіра.

- Добрий... День? - якось майже нерозбірливо сказав він, дивлячись на неї такими здивованими очима, ніби вона прибулець. 

- Пхех, всюди мене тепер переслідувати будеш? - взагалі не чутно пробурмотіла вона собі під ніс. 

- Що? - перепитав Олександр Йосипович. 

- Нічого... - сказала вона, після чого мовчки почала йти до своєї парти. 

   Поки Марта йшла, з неї великими струями стікала вода на паркет. Вона промокла до нитки. Волосся, що знову було зв'язане в дульку, теж було мокрим; її весняна куртка кольору хакі потемніла від того, що промокла у воді та виглядала майже чорною; чорні оверсайсні штани прилипли до її ніг.

- Ой, а ви чому всі так замовчали? Продовжуйте лекцію, а-ха-х - тихо сказала вона, намагаючись радісно посміятись.

Лука хотів щось сказати їй, але його випередили. 

- Що з тобою сталося?! На небі ні хмаринки, доща взагалі не було… Як ти промокла? 

- Дуже хороше запитання, на яке я дам відповідь тоді, коли весь мій одяг висохне! - трохи голосно сказала вона і обернулася головою до нього на кілька секунд, одаривши його страшним і злісним поглядом, від якого йому стало не по собі. 

   Побачивши цей погляд, Лука був радий, що сам не встиг задати їй питання. 

   Тепер він прекрасно розумів, що значило те його "погане передчуття", яке не покидало хлопця вже кілька днів.

   Марта дійшла до парти, на якій сидів зеленоокий хлопець. Почала знімати свою мокру куртку. Він хоч і бачив, що вона зла і краще її не чіпати, але не витримав, сказавши:

- Для чого ти прийшла сюди, може підеш додому? Я - 

- Мені вже пізно було повертатися додому, бо я промокла напівшляху до коледжу! - нервово сказала вона, перебивши його.