2 розділ

- Ні, я нікуди з тобою не піду, поки ти мені тут і зараз же не поясниш, звідки ти знаєш, в якому коледжі я навчатимуся?! Я буквально сьогодні приїхав у це місто і ми бачимося вперше!

- Ох-х-х - знову зітхнула вона - Як с тобой важко, я ж кажу, що ми запізнюємось і тому не має часу зараз пояснювати звідки я це знаю! Я потім тобі усе поясню, обіцяю. А теперь, давай!

Вона почала повільно йти вперед.

- Ти ж розумієш, як це виглядає для мене зі сторони?! Ти -

- Ні, я не твій таємний сталкер, якщо ти про це подумав - з легким сарказмом сказала вона, перебивши його.

Дівчина продовжувала повільно йти і, розмовляючи з ним, ні на секудну не обертала голову до нього. Він бачив її спину.

- У тебе немає іншого вибору, окрім як піти за мною, чи ти хочеш залишитись тут один на цій безлюдній вуличці з розрядженим телефоном?

- Хей... Почекай! - нерішуче сказав він і, піднявши свою валізу, поставив її і почав тягти за ручку, намагаючись наздогнати дівчину.

- Давай скоріше, а-ха-ха  - сміючись сказала вона і зупинилась, чекаючи його.

   Через десять секунд хлопець уже був поруч із нею. Вона продовжила йти повільною ходою. Вони йшли разом в однаковому темпі з відстанню один від одного трохи менше метра.

   Він ледве волочив ту важку валізу і тому не міг іти швидко. Моментами повертав голову в її бік поки вони йшли. Марта дивилась прямо і не переводила погляд на нього. Її вираз обличчя став чомусь таким холодним.

- Ти знову роздивляєшся мене? - якось тихо і монотонно спитала вона, тримаючи погляд там, де й раніше.

- А? Ні! - він одразу повернув голову від її обличчя і теж почав дивитися прямо.

   Кілька хвилин вони йшли мовчки.

- А як тебе звати? - раптом запитав хлопець.

- Марта, а тебе? - спитала вона знову монотонним і байдужим тоном.

- Лука. Приємно познайомитись.

- Навзаєм.

- ... Щось сталося? Я щось не так сказав?

- А? - вона вперше за весь час обернулась до нього і подивилась на Луку.

Він помітив, що її погляд був розсіяний і трохи втомлений.

- Ні, усе добре, діло не в тобі, просто настрій чомусь впав...

- Ти напевно мало спала сьогодні?

- Так, всього лише п'ять годин, тому що якогось милого вирішила подивитись у вікно перед снов... Це була помилка!

- А як вікно тобі не дало виспатись?

- У тому вікні я побачила жінку, яка була п'яна і не могла зайти додому. Вона просто тинялась туди - сюди тисячу разів по дитячому майданчику мого двору... І скажи, Лука, це ж не була нагагальна потреба?!

- Ам... Не знаю про що ти, але напевно не була - він дивився на неї дивним поглядом, намагаючись зрозуміти що вона несе.

- НУ ОТ! І я теж думаю, що не важлива це була причина! Але ж ні-і-і, мені обов'язково потрібно було спуститись до неї о 23:00 і допомогти їй знайти її дім і квартиру, яка виявилась за 10 кварталів від мого під'їзду! Нічого мене життя не вчить! Ну не дивись ти в то вікно дране, ну замуруй його просто ПОВНІСТЮ, щоб хоча б дома не бачити ніяких людей!!! - Вона була трохи знервована і говорила це все, саркастично посміхаючись.

- Ну... - сказав він після кількох хвилин мовчання - Ти зробила добре діло, що допомгла їй.

- Добре діло? Скільки вже їх було! А коли мені буває потрібно щоб хтось...

   Дівчина раптом замолчала і якось дивно подивилась на нього, ніби починаючи щось усвідомлювати.

- Що? Чому замолчала? Можеш говорити скільки хочеш, нам всім буває потрібно виговоритись - сказав Лука, злегка посміхнувшись їй, і його чарівні ямочки знову стали яскраво виднітися на його щоках.

   Марта мимоволі теж усміхнулась йому. Після чого дівчина знову стала для нього такою яскравою, ніжною і теплою на вигляд. Та холодність і втома миттєво зникли з її обличчя.

   Він тихо хіхікнув, побачивши такі зміни в ній. Вона тех трохи посміялась і чомусь знову ніяково відвела від нього свій погляд, на сухий сірий асфальт.

- Що-о-о таке? Що ста-а-алося? - якось смішливо і кокетливо запитав він.

- Нічого, - відповіла вона, досі дивлячись униз - Просто... Перестань так усміхатись!

- Чому це раптом? - запитав Лука і знову посміхнувся.

   Марта підняла на нього погляд і просто зачаровано дивилась на його обличчя. Він був милим... ДУЖЕ милим! У нього була не звичайна зовнішність, зовсім не типова, як і у неї.

   Він мав дуже яскраві зелені очі, сяючу усмішку, ще більшої чарівності якій додавали ті неймовірні й рідкісні ямочки, від бачення яких вона вже стала залежною; довге й дуже густе світло-каштанове волосся, трохи світліше за її колір; довжина в нього наче каре. Кінчики волосся ледь-ледь торкаються його плечей, маючи певний проміжок відстані від них.

   Лука був одягнений у худі ніжно-м'ятного кольору, спереду якого був принт у вигляді реалістичних темно-зелених ялинок; джинси світлого відтінку морської хвилі, що виглядали світлішими за його худі; білі кросівки з темно-блакитними шнурівками, на яких були бризки й краплини, неначе від фарб усіх кольорів веселки; поверх було вдягнуто розстібнуту куртку, що була єдиною, не такою світлою річчю на ньому, темно-синього кольору.

   Він не виглядав занадто яскравим або ядучим для очей, кольори були підібрані ніжні та світлі, які ідеально поєднувалися між собою. На нього було приємно дивитися.

- Так все, добре, можеш усміхатись скільки захочеш, просто ходимо скоріше вже!

- Ми все одно запізнились, куди нам спішити? А-ха-х.

- Знаєш, як для людини, яку недавно виштовхали з автобуса і викинули валізу, ти виглядаєш занадто щасливим, - сказала вона, знову відводячи від нього погляд і дивлячись прямо.

   Вона не могла зрозуміти, що із нею відбувалося. Дівчина просто хотіла пошвидше попрощатися з ним.

- Сам не знаю чому, але мій настрій піднявся до небес.

- Так, я бачу, пхех... Але з якою силою той водій жбурнув ту валізу, вона полетіла як шар для боулінгу, а-ха-ха - сміючись, сказала вона.