Дар Ауріля

Дар Ауріля

Місто Альверіна прокидалося повільно, із задоволенням, ніби знало що сьогодні буде щось дуже важливе. Зимове сонце ковзало по дахах і вежах будинків, змушуючи сніг іскритися так яскраво і щедро, наче хтось розсипав над містом діамантовий пил, не рахуючи кількість пригорщ. Кожна сніжинка здавалася маленьким витвором мистецтва, що відбивало блакить високого неба, а тіні на бруківці малювали химерні візерунки, схожі на давні руни.

Повітря здавалося водночас густим і переповненим святковим очікуванням. Воно пахло смаженими каштанами, гарячим вином з корицею, медовими пряниками й тонкою, ледь відчутною гостротою прадавньої магії — запахом, який з’являвся лише у великі дні. Містяни виходили на вулиці, обмотуючи шиї яскравими шарфами, а їхні подихи перетворювалися на маленькі хмаринки пари, що танули у золотавому світлі ранку. Наближався День святого Ауріля або як в народі кажуть День Поцілунків.

На Землі його назвали б Днем святого Валентина. В Альверіні ж ніколи не сумнівалися: це справжнє Благословення з небес. День, коли магічне створіння Ауріль сходить до людей, щоб поєднати серця. Або ж чемненько пролетіти повз — що траплялося значно частіше і спричиняло хвилі розчарованих зітхань, сліз і спонтанних обіймів із найближчими подругами. Кажуть, що Ауріль бачить не обличчя людей, а їхнє внутрішнє сяйво, і його неможливо задобрити золотом чи гарним вбранням.

Для Вереніки цей ранок почався зовсім не святково.

Вона стояла біля вузького вікна старої садиби — колишнього родинного гнізда її дідуся та бабусі. Колись цей дім був сповнений тепла та любові, але після їхньої смерті та загибелі батьків дівчини, влада в маєтку перейшла до татової старшої сестри, тітки Матильди. Тепер Вереніка була лише тінню у власних стінах, спостерігаючи, як тітка з Селестою хазяйнують там, де кожна річ колись належала її рідним. Дівчина дивилася, як сонячні зайчики грають на крижаних візерунках скла. Холод від шибки проникав крізь шкіру, але вона не відходила. Вона торкалася пальцями холодної рами, наче намагаючись відчути тепло рук тих, кого вже давно немає поруч.

Десь у глибині душі ворушилася крихітна іскра надії — настільки мала, що її легко було сплутати із простою звичкою мріяти. Вереніка давно навчилася цю іскру не роздмухувати. Так було безпечніше. Бо чим вища мрія, тим болючіше падати, коли реальність знову нагадує про себе запахом господарського мила та холодом  дому, який за іронією долі  мав належати їй, а не тим, хто перетворив її на служницю.

Після смерті батьків вона залишилася в цьому домі як бідна родичка… і водночас як універсальне рішення для всіх хатніх проблем. Тітка Матильда  повернулася й швидко навела свої порядки, зробивши все, щоб Вереніка почувалася зобов'язаною за кожен шматок хліба в домі своїх предків.   Якщо щось потрібно було помити — кликали Вереніку.  Якщо щось губилося — теж. Якщо в тітки був поганий настрій — то тим паче. Садиба, яка колись пахла випічкою бабусі та книгами дідуся, тепер стала для неї в'язницею, де вона мусила прислуговувати Селесті.  Її життя перетворилося на нескінченну вервицю обов'язків, де власні бажання були заховані так глибоко, що вона й сама іноді забувала про їхнє існування.

Вдень дівчина допомагала міській травниці Ельзі: перебирала коріння, сушила трави, слухала нескінченні історії про те, як магія ображається, якщо з нею розмовляти без поваги. Ельза була єдиною, хто дивився на неї з ніжністю, а не як на предмет меблів. Увечері ж на неї чекали: пил, срібло й нескінченні зауваження від родичок. Кожна ложка в цьому домі мала блищати так, щоб тітка Матильда могла бачити в ній своє незадоволене обличчя.

— Вереніко! — вереск Матильди прорізав повітря, мов тупий ніж масло. — Ти знову стоїш і дивишся у вікно?!

Тітка влетіла до кухні з такою рішучістю, ніби збиралася воювати зі світом — і світ, на жаль, мав вигляд Вереніки. Її важкі кроки змушували старі дошки стогнати, а в повітрі розлетівся запах міцних парфумів, які вона виливала на себе з надлишком.

— Срібло тьмяне! Підлога скрипить! А Селеста ще навіть не приміряла прикраси!

— Підлога скрипить від старості, —  подумала Вереніка. — Як і деякі люди.

Але вголос, звісно, нічого не сказала. Вона лише сильніше стиснула ганчірку в руках, відчуваючи, як звична покора огортає її, мов липкий туман.

— Сьогодні вирішується доля моєї  любої донечки! — продовжувала тітка, розмахуючи руками.            — Кожна ниточка на її сукні має сяяти так, ніби її особисто благословив Ауріль!

Селеста крутилася перед дзеркалом у сукні кольору рожевої зефірки . Вбрання було таким пишним, що дівчина в ньому нагадувала  хмарку цукрової вати, яка якимось дивом трималася на ногах. Вона приміряла усмішки — одну ніжнішу за іншу — і час від часу кидала на Вереніку погляд, у якому змішувалися зверхність і тривога. Селеста боялася, що її краса залишиться непоміченою, тому вимагала більше пудри та вишуканішу зачіску. Вона вже уявляла кулон в руках і поцілунок з принцем.

—  Навіть і не думай йти на площу, — холодно додала Матильда. — Ти лише заважатимеш Селесті знайти свою долю. Твоя бліда пика тільки відлякає благословення від нашої родини.

Ніхто не може заборонити приходити на свято, але дівчина й сама не збиралася туди йти.

Вереніка опустила погляд на свої руки — трохи потріскані від води й мийних засобів. Шкіра на пальцях була грубою, а під нігтями — вічний слід від трав'яних соків.

Ну звісно, — подумала вона. — Попелюшка. Саме так я і виглядаю.

У казках в цей момент з’являється фея. Зазвичай дуже зайнята, але з добрим серцем і схильністю до чарування . Вона махає паличкою — і світ нарешті змінюється для дівчини. Сукня з зірок, кришталеві черевички й гарбуз, що перетворюється на розкішну карету...

Вереніка озирнулася навколо. Стіни кухні були вкриті кіптявою, у кутку чекав кошик з брудною білизною, а за вікном вітер розгойдував засніжене гілля ялин.
Феї не було, а був лише запах підгорілої каші й тітчина невдоволена пика. Реальність не мала чарівної палички, вона мала лише нескінченний список справ.