7. "Слабкість"?

МАРТА

Я важко зітхнула. Проговорилася таки... Невже це кінець? Кінець усім людям?

Мовчки продовжувала спостерігати за четвертим із них. Він же був таким ніжним зі мною не просто так? Чи може це я повелася?

Дурна... Нікому не можна довіряти!

Окрім Луки.

Цікаво, як він? Зі мною то все буде добре. Не вперше у викраденні! А от як він там без мене?

Повірити не можу, що вперше... Почала сумувати та скучати за ним! А раніше? Та я б блюванула від таких своїх слів!

— Значить, її сила уже почала діяти? — раптом захоплено заговорив один з них до нього.

Той четвертий більше не дивився на мене.

— Ні, дурень, її дар працює не так. Це тобі не джин з лампи Аладіна! — грізно відповів той же.

О, то він знає ще й краще інших про дію моєї сили? Цей четвертий... Хто... Хто він, трясця, такий?!

Якщо так подумати, він єдиний з них усіх має більш "людські" повадки тіла при ходьбі і русі. Більше, ніж ті троє, точно...

— Але ж вона вже нарешті здалась і заговорила! Тоді чому не...

— Вона завжди каже, що потрібно зробити і як. А далі діло за нами. — знову продовжив пояснювати їм той.

Я знайшла в собі сили, щоб хоча б повернутися на бік у ліжку, лежачи до них спиною. Так стало краще видно його.

Я і досі така слабка. Невже вони дійсно забрали всю мою життєву силу з тіла?!

Ті троє зітхають, обурюючись. Мабуть, дійсно думали, що я виконую бажання, як якийсь джин з лампи. Пхах! Ще чого захотіли?! САМІ! Самі най все роблять тими своїми темними ручками!!

Поки він продовжив обговорювати щось з ними, моє серце завмерло. Я не припиняла спостерігати саме за ним, і це... Було помилкою.

— Чому ти так зириш? — вперше після довгого часу той знову глянув на мене. І я вже не побачила в тих темно-блакитних очах і натяку на доброту чи хоч якусь ніжність, як тоді!

Лише темну пітьму і гнів, що розпливалась немов цілою рікою в його погляді на мені.

— Н-нічого... — повільно обернулася назад.

Забудь про нього, бляха! Та що ж з тобою?! Він такий же, як вони! Твій викрадач!!

Ті троє дивно переглянулися між собою мовчки чомусь.

— Еммм... Між вами двома щось відбулося, поки ми відходили?

— Що?! — враз почувся його збентежений тон, і я сама вражено завмерла, але вже лежала, обернувшись до них спиною й обличчям до стіни.

Щось цікаво стало розглядати моє ліжко тут... Кхе-кхем.

— Якщо згадати, коли вона була непритомна після наших кошмарів у її сновидіннях, ти довше інших залишався поруч з не...

— ЗАМОВКНІТЬ! — різко крикнув. Не як людина. Немов рик і крик водночас пронеслися ехом по всьому приміщенні.

Що-що вони сказали?!

— Ну добре-добре! Годі тобі, Лео.

— Ми ж просто пожартували!

— Так! Еммм... Зрозуміло, що ти б не міг нічого відчути до... Їжі.

"ЇЖА"? Це вони про мене?! Та я сама кого хочеш зараз з'їла б! Голодом мене морять! Такі сміливі? Ану підійшли б ближче, і я їх закусала б до смерті!

Чим більше я тут, тим більше наростає моя злість. Я не зрозуміла, звідки це взялося, якщо вони забрали всю мою життєву силу? Але чомусь в моменті я знову почала почуватися собою.

Просто собою. Тою самою дівчиною, яка часто могла кабздити мізки якому завгодно хлопцеві просто, щоб скоротати свій час.

Особливо Луці)

— Пхех. — той лишень саркастично зітхнув їм. Я вже не дивилася на нього, тому не могла знати, яким було його обличчя в цю ж мить.

— Що?

— Вона не їжа, а зброя наша, — раптово видав той, поправивши їх.

Його наче Лео звали? Ім'я теж надто людське, як для такого монстра.

— У будь-якому випадку від перестановки доданків сума не міняється. Вона матеріал для здійснення плану. Я думаю, не треба пояснювати, що станеться, коли один з темних щось відчуває до "обдарованих" людей? — понуро прошепотів найменший.

А поки вони щось своє обдумували, мені нарешті в голову прийшов план! План втечі!

Ооо, так! Ну начувайтеся, брудні холери!

Не на ту напали! Вони точно прорахувалися, бо не в курсах, що мене викрадали через мою силу щонайменше тисячі, ні, двісті тисяч разів!

І найперший раз відбувся, коли мені було лише 12... Пхах! Мені не страшно! Ні. Точно ні. Навіть якщо вони не люди!

Я звикла завжди заглушати страх у собі в такі моменти. Краще бути божевільною до кінця, ніж ніколи! Дівчинко, відкинь здоровий глузд, як ти завжди це успішно робила, і-і-і втечи!

— Ой... А чи не міг би Лео залишитися зі мною наодинці? — голосно прощебетала до них.

Четверо темних тіней враз застигли на місці. Лиць так і не видно, лише легке світло їхніх очей.

Темно-блакитні очі Лео підозріло покосилися на мене, та я тримала впевнену міну на лиці.

Знову кажу: не на ту напали, чудовиська!
Якщо в когось із них є хоча б криста "слабкості" до мене, то я... Як кожна справжня жінка, не впущу цей шанс)

Тінь зі сяйвом темно-блакитних очей тихо махнула рукою до інших трьох фігур. Ті лиш мовчки кивнули та вийшли.

Ага. Може, це він у них "вожак"? Якщо до цього всю брудну роботу робили лише вони, а цей четвертий ніяк не брав участі в моїх психологічних тортурах... То мабуть, що так.

Постать повільно почала насуватися до мене в ліжку. Я повільно обернулася до нього, ледве знайшовши останні сили в тілі.

— Чого тобі?

— Ближче...

— Що?!

— Та кажу ж... Підійди ближче.

— Для чого? — байдуже промовляє, проте бачу, як те світло в темній блакиті ледь вловимо поворухнулося.

Зацікавився, як-не-як. А це вже не байдужість.

— Я хочу розповісти тобі дещо важливе, але голосу вже майже немає... Можу лише... Оххх... — вдаю важке дихання з реалістичним артистизмом. — Лише шепотіти ледь-ледь можу... Ах, будь ласка, нагнися трохи ближче. Вниз.

(Будь ласка додавайте книгу до бібліотеки або хоча б лайкайте чи коментуйте, бо мені важливо знати скільки з Вас правда чекають продовження!!!)