6 глава. В передчутті схожості

Жінка мала чорні очі, бліду шкіру та водночас дуже м'які риси лиця. Дуже ніжна. Як вона тут вижила одна-однісінька?

— Забирайся! Інакше цей ніж опиниться всередині тебе! — і в цю ж мить замахнулася на мене ножем у повітрі, стоячи при вході в дім.

— Заждіть-заждіть! Я прийшов з миром, присягаюсь!

Проте дана особа підійшла ближче, не збавивши гніву й на грам.

— З миром? — насмішкувато й навіть саркастично вишкірилася в ледь помітній божевільній посмішці. — А-ха-ха-х! З МИРОМ ВІН ПРИЙШОВ!

Враз жбурнула ніж, проте навмисно не прямо в ціль.

Ніж встромився у стіну прямісінько над моїм плечем, пройшовши крізь тканину худі.

Моє серце завмерло. Шкірою я чітко відчув дотик холодного металу.

— Я колись добре стріляла з лука. Якщо осмілишся викинути мені тут щось — я одразу ж поцілюсь у серце, — дістає ще один ніж з кишені.

Та скільки в неї їх?!

— Обіцяю! Поговорю з вами — і все! Одразу ж піду звідсіля!

— Говори!

— Я... Я...

— Оххх, хлопче! Ще заїкаєшся тут три години! — нервово закотила очі, потерши щоку краєм ножа. Немовби просто від нудьги око почухала!

Хоча момент, коли вона закотила очі, здався мені дивно знайомим. Настільки знайомим, що на мить у грудях щось боляче стиснулося. Наче я вже бачив цей жест раніше. І ця легка агресія — радше захисна, ніж справжня, без жодного наміру нашкодити — теж викликала те саме відчуття. Дивне. Тривожне. Немов переді мною на якусь мить промайнуло чиєсь давно знайоме відображення.

Ні. Здалося. Просто здалося.

Вона точно одичавіла без людей. Повадки її тіла дивні зараз. Одне око сіпалося від нервів. І я помітив шрам на її шиї. Немов від чиєїсь руки...

— Що... Що з вами сталося? — враз, не витримавши, спитав, немов забувши, за чим прийшов взагалі.

Серце стиснулося в грудях.

Спершу вона могла здатися просто божевільною та відлюдькуватою, проте, придивившись уважніше, я став помічати все більше царапин на її тілі та обличчі. На руках, ногах...

А в тих очах... Такий великий біль, такий великий страх. Вона боялася мене більше, ніж я її.

— Ти... — голос жінки немов тріснув. — Прийшов сюди, на цю високу гору, тільки задля того, щоб поцікавитися, як я?! Серйозно?

І знову почувся тихий сміх, проте такий болісний.

— Ти ж, як і всі інші, прийшов до мене лише задля того, щоб вирішити свої проблеми, чи не так? — несподівано підходить ближче. Око знову нервово сіпається.

— НІ! — впевнено кажу. — Я насправді не...

Та враз завмер, усвідомивши...

Так, я дійсно прийшов сюди лише задля того, щоб вона вирішила проблему... Щоб рятувала Марту або принаймні дала якісь поради!

— Ну от! — вишкірилася в посмішці ще ширшій та всілася на маленьке ліжко. — Ти такий же, як і всі люди! Прийшов просто для вирішення своєї проблеми, яка нікому не потрібна, окрім тебе самого! Егоїст. Як і всі вони...

З одного ока пішла сльоза, і вона вкрила його мокрим волоссям.

У цей же момент всередині мене щось зламалося.

Тому що це було так знайомо. Просто до болю знайомо... мені.

Вона така ж, як Марта. Теж страждала від того, що всі люди мучили її в бажанні використати цей Дар!

— Не буду сперечатися. Так, я дійсно прийшов сюди за цим, але...

— Ну то пензлюй звідціля, курячий сину! — різко жбурнула другий ніж у стіну.

Розплакалася, затремтіла.

— Я...

— Мовчи! Я вже не маю тої сили, що раніше... Не обдарована я вже! Чуєш? Як мінімум тридцять років ні!

— Тридцять років?

Киває мовчки, лягаючи в ліжко. Просто накрилася тонкою ковдрою, обернувшись до мене спиною.

— Мені вже байдуже. Роби що хочеш, — з останнім відчаєм сказала і різко замовкла.

Навіть захищатися перестала, немов кажучи тим самим: «Якщо хочеш — то вбий».

У хатинці завмерла тиша, що немов роз'їдала нас обох в очікуванні чогось.

Я підійшов ближче до її ліжка. Дуже повільно та тихо.

Почув її шепіт. Вона немов молилася вже перед смертю.

Невже очікувала, що я встромлю їй ніж у спину?

Я озирнувся на них, що стирчали зі стіни.

Підійшовши ще ближче, я просто став на коліна перед її ліжком.

— Не бійтеся... — тихо шепнув. Не наважувався розірвати цю мертву тишу голосом. — Я не один із них... Я не такий, як вони, — більш твердо повторив останнє.

Жінка повільно припідняла голову, озираючись на мене через своє плече.

Її одне око, що проступало крізь волосся, розширилося.

Вона хутко підвелася, вже не будучи оберненою до мене спиною.

— Ти... Чому ти став на коліна?

— Я знаю, що це ніяк не стосується мене самого, проте я приношу вам вибачення від імені всіх тих людей, які зробили це з вами!

Це здалося правильним мені в ту ж мить.

Хоча, можливо, і дивно було говорити це саме від мого імені, проте що залишалося?

Мене лякала думка про те, що в майбутньому Марта теж могла бути на її місці!!

То я власними руками захотів би притовкти і задушити всіх, хто був причетний до страждань її та цієї жінки!

— Щ-що? — голос здригнувся як ніколи до цього.

Вона витерла сльози, забравши волосся за вуха з обох боків уперше.

І я вперше зміг побачити її обличчя повністю.

Така невинна.

Очі чорні, проте всередині них щось було. Немов світлий вогник надії. Першої надії на щось краще після стількох років.

Її очі нервово забігали по мені, немов шукаючи підступ.

Одне і досі сіпалося, проте вже трохи менше.

— Мені правда шкода, що з вами це сталося! Я прийшов сюди вже чітко знаючи, що ви не обдаровані.

— Справді? — встає з ліжка повністю. — Тоді для чого ти прийшов сюди? Не вірю, що це тільки для того, щоб вибачитися за те, в чому ти навіть не брав участі, бо не міг ще бути народженим у ті часи!

— Я... Дивлячись на вас, я просто не можу не згадувати про неї.

Сам не розумів для чого це почав...

— Що?

— Навіть якщо ви прожили життя, не схоже на її, в даний момент проте у вас є схожа поведінка. Ви, як вона, закочуєте очі, як вона, до жаху боїтеся людей... І до жаху боїтеся бути використаною через свій... Дар.