5 глава. Вижила?

ЛУКА

Я почав іти слідом за тим дивним «живим порохом», який знищив мій телефон.

Присягаюся, що б це не було... Воно живе своїм життям! Інакше як пояснити його дивну структуру та здатність роз'їдати все, до чого торкається, окрім людської плоті?

Тепер зрозуміло, чому тут так тихо і немає жодних птахів чи білочок. Але тоді чому ці ялинки не знищилися?

Торкнувся її стовбура. Провів рукою, і здалося, що все в цьому місці було відокремлене від звичайної природи.

Поки йшов тим слідом, нахил гори ставав усе крутішим. Йти було все важче й важче, але я старався з усіх сил, бо розумів — на кону життя Марти та усього світу...

І як я тільки зміг так легко «влізти» в її життя? Зараз, озираючись назад на наше минуле з нею, мені все більше починало здаватися, що те все було лише чарівним сном. А от зараз... настала холодна реальність, у якій ще одна дорога мені людина може загинути безслідно.

°°°

Минуло багацько часу, перш ніж я встиг піднятися на саму вершину гори. Хоча... їх тут дві. Сподіваюся, я на правильній горі.

Постійно дивився під ноги, немов боячись, що ця дивна субстанція зникне.

І враз вона таки обірвалася.

Я завмер, піднявши голову догори.

Спершу нічого не було, та, придивившись трохи уважніше, я побачив доріжку між кущами, якої тут просто не могло бути!

Що за...

Ніде не росло нічого, крім ялинок, але саме тут були два великі кущі ожини. А між ними — доріжка з великих квадратних плиток. Кожна з них була сірого кольору, але з візерунком великої чотирикутної зірки.

Якщо тут росте ожина — значить, є життя в самому ґрунті.

Я оглянувся назад на той попіл, що розстелявся великими смугами по всій землі. З якоїсь причини він сюди не доходив, тому й земля тут була живішою.

Ступивши на плиту, я повільно піднявся доріжкою ще вище, і переді мною постав маленький будиночок. З глини.

Будинок був настільки старим, що здавалося, ніби його зліпили ще до народження моїх прадідів. Невисокі білі стіни вкрилися дрібними тріщинами, крізь які подекуди проглядала жовтувата глина. Побілка місцями осипалася, відкриваючи старі шрами часу. Дах був перекошений і вкритий темним мохом, а над димарем звисали сухі гілки, що давно заплуталися там під час буревіїв.

Маленькі віконця здавалися надто вузькими для звичайного житла. Наче той, хто жив тут, не хотів бачити світ зовні. Або не хотів, щоб світ бачив його.

Невже це...?

Повільно наважився підійти до старих дерев'яних дверей. Дерево навіть потріскало від часу.

Щойно я постукав по них, один шматок просто взяв і відлетів униз, а самі двері відчинилися.

— Не замкнено?! — оглянувся по сторонах, немов очікуючи когось із лісу.

Тихо.

— Агов! Є тут хтось?

І знову тиша.

Ні в лісі, ні вдома наче нікого немає...

Невже людина, яка тут жила, уже цей... померла?

— Ні! Вона ж наша єдина надія... — заговорив уголос пошепки.

Довго не наважувався увійти всередину, боячись побачити мертве тіло старої чи, може, навіть скелет.

Та все ж діватися було нікуди. Назад я точно зараз не матиму сил вертатися вниз із цієї гори.

Легкий моторошний скрип пронісся луною по всьому лісу, щойно моя нога вперше торкнулася підлоги всередині старої хатинки.

Я смикнувся, почувши, як десь почали повільно стукати дерев'яні віконниці.

Тук.

Тук.

Тууук...

У мертвій тиші цього місця звук здавався неприродно гучним. Наче хтось навмисно відбивав ритм із темряви. Раптовий порив вітру ковзнув між ялинками, і старі віконниці різко грюкнули об стіну.

БАХ!

Я мало не підскочив на місці.

Найдивніше було те, що за весь час тут майже не було вітру. Ліс стояв нерухомий, мов намальований. І саме зараз він раптом подув так сильно, ніби хотів мене про щось попередити.

— Ох... — схопився за грудну клітку. — Серце скоро стане тут!

Почав оглядати всю домівку.

На диво, всередині виявилося просторіше, ніж ззовні. І... що вразило найбільше — ніде не було пилу.

Провів пальцем по підвіконню всередині будинку.

Все надто чисто...

А на полицях книги, які здавалися геть не старими. Обкладинки навіть не були потерті!

— Тут хтось є?! — знову кличу.

Але з'явитися тут раптово навіть нема звідки. Шафа занадто мала, а ліжко занадто низьке, щоб там могла сховатися людина.

Ніхто не схований.

Значить, усе, що мені залишається, — це чекати власницю? Одному в цьому місці...

°°°

Від нудьги почав розглядати книжки на полицях.

Назви були... м'яко кажучи, дивні.

Наприклад: «Як прикинутися звичайною людиною?»

Або ще: «Як жити у вигнанні?», «Що робити, коли хтось зрозумів, що ви інсценували свою смерть?»

І щойно я хотів розкрити хоча б одну з тих книг, як двері до будинку злегка привідкрилися.

Я б міг і не помітити цього, якби не їхній сильний скрип при найменшому русі.

— ЩО ЗА... ТИ ХТО ТАКИЙ?! — різко пролунав жіночий голос, і я враз здригнувся від несподіванки.

Переді мною стояла висока жінка. Її довге волосся було наскрізь мокрим, тому важко було навіть зрозуміти його справжній колір. Темні пасма прилипли до щік, шиї та вій, приховуючи майже половину обличчя.

Спершу мені навіть здалося, що вона може бути дуже старою.

Проте коли жінка відкинула частину мокрого волосся убік і примружилася, розглядаючи мене одним оком, я побачив, що вона була доволі гарна.

Така вродлива, що мені здалося дивним, чому така жінка жила сама та ще й у вигнанні...

— Я... До-доброго дня, пані. А я тут прийшов, щоб...

— Забирайся!! — гнівно крикнула, враз вийнявши з кишені гострий ніж.

— П-почекайте!

прода прямо завтра