4 глава. Жест ніжності чи-и-и...?

— Це не справжня Марта. І, можливо, сама вона ніколи навіть не могла зрозуміти власних бажань. Справжніх бажань. Чого вона хоче насправді?

Ніхто не знав...

Мені згадалися її думки.

— Вона хотіла зректися Дару. Буквально перед тим, як її викрали, молила про те, щоб він просто зник.

— Тепер ти знаєш, у якому напрямку рухатися.

— Що?

— Бувай, Лука.

— Ні, почекайте! Куди?

— Оххх... Досі не дійшло? Знайди її.

— Кого?! Марту?

— НІ! Зречену з Легенди!

— Мені здається, ви пропустили найголовніше... Хто така та Зречена?!

— Перша жінка, якій вдалося зректися Дару.

— І вона... досі жива?

— Хто знає... От ти й з'ясуєш. Не просто ж так тебе занесло в цей ліс.

— Як ви...

Раптом із телефону долинув дивний тріск.

Я опустив погляд і завмер.

Попіл, який залишився на корпусі після падіння, ворушився.

Немов живий.

Темні порошинки повільно розповзалися поверхнею телефона, залишаючи після себе чорні тріщини.

— Що за...

Пластик почав плавитися просто в мене на очах.

— Ні! Та що це таке?!

Зв'язок урвався.

Екран згас.

Назавжди.

°°°

Я залишився сам.

Посеред дивного лісу.

Посеред дивних гір.

Із дивною легендою в голові.

Зречена.

Єдине слово, яке тепер мало значення.

Я повільно підняв очі на схил попереду.

Моє чуття зникло.

Безслідно.

Немов ніколи й не існувало.

Та щось було не так.

Я присів навпочіпки й торкнувся землі там, де впав телефон.

Залишки корпуса вже зникли.

Не згоріли.

Не розсипалися.

Їх просто... не було.

Лише тонкий шар темного попелу.

Я провів пальцем по ньому.

І раптом помітив дещо дивне.

Попіл лежав не всюди.

Він утворював вузьку смугу.

Наче слід.

Наче хтось або щось багато років ходило тут однією дорогою.

Прямо вглиб лісу.

Туди, де між ялинами вже починала згущуватися неприродна темрява.
°°°

МАРТА
Я розплющила очі. Відчула дивне коління, яке пройшлося по всьому тілу.

— Ммх... Що? Де я?

— Ще й досі з нами, люба, — різко процідив крізь зуби невідомий у чорному, і я здригнулась.

Проте тепер вони не стали забирати мій зір. Я нарешті змогла хоча б приблизно зрозуміти, де знаходжуся.

Старе ліжко, на якому я лежала, трохи поскрипувало під моїм тілом. Шкіра ніг та рук чомусь посиніла, хоча мені не було холодно...

— Що ви зробили зі мною?!

Одна з чотирьох фігур підходить ближче.

— Всього лише забрали частину твоєї життєвої сили, — м'яко всміхається своїми темними губами, немов каже щось турботливе.

Вони все-таки вб'ють мене?!

— Ні, — відповідає знову, читаючи мої думки. — Нам твоя енергія не сильно-то й потрібна, але довелось зробити це, щоб ти не змогла пручатися і стояти на своєму.

— Так, тепер ти безсила не тільки фізично, а й морально, дівчинко, тому здавайся, допоки ми ще добрі.

— Але... — враз у голову вдарила слабкість, і я опустилася на подушку.

Велике темне приміщення переливалося дивним темно-блакитним сяйвом у тінях кутів.

— Виконуй наше бажання. У нас є проблема, люба обдарована обранице долі, — насмішкувато вигукнув один із них. — Без тебе ми ж такі безсилі.

— Ненавиджу... — тихо прохрипіла, не мігши навіть договорити.

— Як знищити людство? Поглянь на нас, ти ж "бачиш"?

Я відчула чиюсь теплу руку на своїй щоці. Він, на диво, дуже ніжно підняв мене за підборіддя, і я глянула йому в лице. Прямісінько у самі очі.

Вперше змогла розгледіти одного зі своїх викрадачів. То були темно-блакитні очі, проте всередині сяяло щось світле та навіть тепле. Це здалося мені дивним. Я вперше не відчувала страху чи ненависті до когось із них. Немов щось усвідомивши...

— Ну? Що бачиш?

— Вас... — тихо відказую, навіть не кліпаючи.

— Подумай краще. Чи варто тобі злити мене, чи одразу говорити все, що бачиш? — гнівно стиснув моє підборіддя.

Я побачила тремтячий оскал на його губах. Рот трохи привідкрився, оголюючи білі зуби. Кутики губ напружено сіпнулися, а самі губи ледь помітно тремтіли, немов він із усіх сил стримував щось набагато сильніше за гнів.

Але чому мені здалося, що це було зовсім не від злості? Немов заплакати хотів...

— Говори!! — враз замахнувся на мене.

Я заплющила очі, вже чекаючи ляпаса.

Серце судомно затремтіло. Тіло було настільки слабким, що я навіть руки в захисті підняти не могла, та враз... Відчула, як велика рука торкнулася моєї маківки і просто провела по ній. Немов гладячи мене.

Що за... Чому?!

— Що він робить? — почула тихі перешіптування інших за його спиною і повільно розплющила одне око.

Його погляд був дивним. Не гнівливим, але і не спокійним.

— Останній шанс, Блакитна. Не змушуй мене.

— Я...

Ком підкотився до горла. Я оглянулася на всіх трьох позаду нього, потім знову на цього, що зараз сидів біля мого ліжка і робив такий дивний жест ніжності, якщо так можна сказати.

Чому? У моїх снах усі вони були до жаху агресивними!

— Кажи, — тихо повторив, проте без натиску.

— Це не спрацює. Потрібно ще раз почати душити тебе, га? — різко підскочив інший.

— Стій, — лиш одним жестом махнув йому в повітрі той, що гладив мене.

Зазирав немов у саму мою душу! По шкірі пройшли мурашки. Хто він і чому його вплив на мене такий... сильний? Такий... інший?

І щойно його погляд на мені став ще пильнішим, я відкрила рота, та вже не змогла зупинитися у "здійсненні".

— Вам потрібно вимкнути електрику по всій Землі. Згідно з дослідженнями, усі сучасні люди без електрики та води стануть просто дикунами, які перенищать одне одного за найменший шматок хліба...

Всі позаду нього вражено ахнули.

— Серйозно?!

— Спрацювало?

— Говорив же... З нею легше треба.

Мій телеграм канал "@blakutnaBlakut" (Блакитна Блакить). Підписуйтесь! Там я швидше Повідомляю про проди з усіх книг а також викладаю дуже багато артів і реальних фото з персонажами усіх книг.