3 глава. Легенда про зречену

— Марта розповіла мені про дивні сни з якимись древніми легендами. Вони ніколи не заважали їй добре спати, проте однієї ночі вона сама не витримала через сильну допитливість до цієї теми і просто... вибігла в піжамі посеред ночі в ліс.

— В ліс?!

— Вона не розповідала тобі?

— Ні!

— Взагалі ні?

— Та з нею... Ви ж розумієте, що з нею буквально кожен день був як суцільна пригода та проблеми?! Дар Марти постійно тягнув її в якусь халепу, і поки вона рятувала інших, мені лиш залишалося рятувати її саму! І... через такий "багаж" цікавих історій вона точно не могла чисто фізично встигнути розповісти мені все!

— Ох... Але я все одно сподівався, що вона хоча б натякнула тобі, тому що це важливо... Якщо ти взагалі нічого не знаєш, це проблема.

— Чому? Скажіть уже все як є!

— Довго пояснювати, — байдуже мовив він, і мене аж пересмикнуло від гніву.

Це одна із ключових фраз Марти перед тим, як скоїти будь-що чудернацьке! "Довго пояснювати, але я так "бачу". Пішли!"

— Я зараз у лісі, в горах, і зв'язок може пропасти в будь-яку мить, тому кажіть скор-...

— ЩО?! — враз закричав той так несподівано, що я просто виронив телефон на холодну землю поряд із грубим стовбуром ялинки.

— Що з вами?! — підіймаю телефон. На руках та на ньому залишився дивний слід, чи то від попелу, чи то від сажі... Що це тут?

Трясця! Це місце... Воно стає все дивнішим.

На сажу це не зовсім схоже, але й на землю теж ні... На чому я тут взагалі стою?

— ЛУКА!

— Що? Навіщо знову кричати?! — вже вдруге вронив телефон через переляк.

— Негайно забирайся звідти!

— Щооо...

— Тебе... тебе могло затягнути в той ліс так само, як колись саму Марту!

— Ви навіть не знаєте, де я! Малоімовірно, що це той самий ліс, у якому вона...

Вперше в цьому тихому місці здійнявся хоча б якийсь звук. Від вітру... Колючі гілочки ялин почали похитуватися та знову колоти мої плечі.

— Ай... Агх, та за що мені це?!

— Добре, — його голос враз змінився. — Можливо, це так і мало бути. Залишайся на місці й слухай мене: в тому лісі вона знайшла стару бібліотеку з книгами, пожовклими від часу. Довго порпалася там. Страху взагалі не відчувала. Не могла заспокоїтися і прийти до тями доти, поки не знайшла ту саму книгу.

— Яку?

— З легендою, схожою на ту, що в її сні. Книга була грубою, проте більшість сторінок уже були вирвані кимось або замащені чимось. Єдині уривки — це назва: "Легенда про Зречену".

— Про Зречену? Що це значить?

— Це була чи то казка, чи то стара байка, якою малих дівчат могли лякати в XIX столітті їхні консервативні батьки. Мовляв: якщо ти не будеш слухняною, покірною, услужливою всім людям сама, по власній волі, то тоді... будеш не по власній.

— Тобто?!

— На таких дівчат невідомі сили могли наслати чи то дар, чи то прокляття, суть якого була така: дівчина втрачає власну волю у виборі допомагати іншим і просто сама починає "бачити" вирішення проблем та бажань ВСІХ людей.

— Це... Це ж дуже схоже на силу Марти!

Повірити не можу! Так! Це пояснює, чому вона була завжди надто доброю та немов занадто услужливою до всіх людей, коли бачила їхні проблеми та бажання. Як би я не намагався, а зупинити її не міг ніхто.

Якщо вона "побачила", що хтось у когось щось вкрав чи вбив когось, — то завжди буде першою лізти напролом, як би це не було небезпечно.

— В такі моменти Марта завжди втрачала будь-який страх і не могла заспокоїтися, поки не вирішить проблему людини. Якою б вона не була...

— Так, ти зрозумів?

— Цей дар... Насправді не дар?

— Ні, не дар. Ти ж бачив, як вона страждала від нього?

— Так... Здавалося, бідолашка жодного дня не жила для себе самої. ЖОДНОГО! Навіть коли хворіла, все одно ходила по людях і допомагала їм...

— Так. І це все насправді не її справжня воля. Не її доброта. Хоча серце в неї справді велике, Лука... Але...

— Але це... не вона?

— Так. Не вона справжня.

(проди тепер виходять кожен день)