2 глава. Гори...

ЛУКА

Я залишився один, коли він пішов шукати Аню. Все здавалося дивним. Немов нереальним.

Ця вулиця поглинула її на моїх очах... І навіть те, що я міг читати думки Марти, не допомогло.

Та мав... Мав же бути якийсь вихід?! Не може її історія скінчитися так жахливо!

Несподівано здійнявся сильний вітер. Знову. Як тоді, коли ті четверо чудовиськ забрали її. Я глянув за напрямком вітру. Він вів у вихід із цієї вулиці біля вокзалу, прямісінько на стежку, що вела у гори.

Задерши голову дуже високо, так що аж шия почала боліти, я побачив дві величезні гори, які були настільки близько одна біля одної, що здавалося, немов би з'єднані між собою. Придивившись більш уважно та примруживши очі, я усвідомив, що там росли тільки ялинки.

Дві однакові гори, на яких росли лише одні ялинки... Хіба таке буває в природі? Жодного іншого різновиду дерев чи хоча б натяку на якісь рослини...

Та я дійшов. Ні, побіг туди вже стрімголов. Не знав, для чого це роблю і куди я йду, але... здалося, немов сам вітер вів мене кудись. Логіка покинула моє тіло, і я просто піддався дивному моменту, дивному чуттю всередині мене, як зазвичай робила лише Марта.

Подумати тільки... Пхах! А колись я вважав її такою чудачкою через це! А тепер... Сам чиню так дивно, проте не маючи такого дару, як вона.

Куди ж мене це приведе? Може, я взагалі не туди йду? А що, як Аня та Андрій потім почнуть шукати мене і подумають зайве? — і так в мені почали боротися думки про те, що варто повертатися.

Обернув голову назад, помітивши, що вже пройшов немалий шлях на початку гори...

Ні! Пізно вже вертатися! Я маю дійти до кінця. Не просто ж так мене туди тягне? А що, як моя мила білолика справді там?

°°°

Я йшов повільно, оглядаючись по сторонах. Дивне чуття лише посилилося. Немов я вже на місці. Або скоро там...

Дійсно, тільки ялинки тут... Колючі дуже! При найменшому доторку до моїх плечей одразу ж залишали там по кілька колючок.

— Агх! От халепа...

Гілки ялинок були надто густими та опускалися надто низько своїми колючками вниз. Як би я не старався, а пройти повністю неушкодженим, піднімаючись догори по крутому схилу, було просто неможливо!

Прислухався. А навкруги тиша.

Мертва тиша! Невже тут не було ніякої живності? Ні тобі білочок чи хоча б пташок із комашками у дзьобах... Ні. Все тихо.

Неначе тут уже хтось (щось) побував...

Раптово задзвонив мій телефон у кишені, і моє серце ледь не вибухнуло від переляку через його рингтон. Тут було настільки тихо, що кожен звук міг налякати тебе до жаху. Не кажучи вже про голосну мелодію телефонного дзвінка!

Номер невідомий... Можливо, це...?

— Ало? — тихо питаю, вибираючи колючки зі своїх плечей.

— Ало! Лука, це ти? — заговорив знайомий чоловічий голос.

Я одразу впізнав його!

— Це ви, її лікар?!

— Так! Лука, у нас мало часу! Де ти? Ми маємо зустрітися! — його голос зашипів у трубці, зв'язок враз почав погіршуватися, щойно я піднявся ще на кілька кроків вище по горі.

— Я зараз не можу прийти до вас, але...

— Що, що кажеш?!

— Кажу, не можу зараз прийти!

— Не чую тебе!

— Агх, трясця!!!

Вмить почав бігти трохи нижче з крутого схилу гори, дивлячись собі під ноги. Проте тепер я помітив те, чого не бачив раніше.

Дивний слід під ногами. Не мій...

— Лука? Лука, ти чуєш мене нарешті?! У мене є дещо важливе, що, можливо, допоможе тобі знайти її!

— Що? Марту?

— Так! Але в нас зараз дуже мало часу! Ким би не були ті істоти, вони вже взяли під контроль голови всіх дикторів новин, і зараз вони віщають щось "дивне" по телевізору!

— Щооо?!

Телевізор був на вокзалі, а значить, Аня та Андрій могли бачити й чути те "дивне" та потрапити під їхній вплив.

— А ви звідки знаєте, що це їхніх лап діло? І звідки знаєте, що Марта пропала?

— Не просто пропала. Її викрали! І про це вже натякали в самих новинах ті зазомбовані ведучі!

Я вражено викрикнув уже вкотре:

— Що?

— Вони натякнули, де її тримають?!

— Ні. Навіть той натяк, який зрозумів я, не впізнає кожен. Я зміг лише тому, що давним-давно тісно спілкувався з Мартою. В кінці кінців, вона моя клієнтка вже протягом багатьох років... Лука, пам'ятаєш, я говорив тобі в першій книзі "Дар", що у нашої дівчинки не просто відрізняється світосприйняття та відчуття від більшості людей, але ще й здоров'я і тіло реагують зовсім інакше від нашого?

— Так, пам'ятаю! Такі подробиці неможливо забути...

Досі не можу повірити, що її лікар злив мені майже всю особисту інформацію про здоров'я Марти, тільки спираючись на те, що вона колись дала йому згоду робити таке, якщо це буде, на його думку, перевірена людина!

— Якщо ви зараз знову взялися просто повторювати мені те, що я вже чув раніше, то як це допоможе мені? Ближче до суті!

— А суть така: окрім того, що Марта наперед дала мені твій номер і номер усіх рідкісних людей, яким вона може довіритися, вона ще й, окрім того, говорила мені про дивні сюжети своїх снів і про її підозри щодо того, як може закінчитися її майбутнє... Її життя...

— Тобто... — мій голос задрижав. — Ви хочете сказати, що вона вже наперед знала все?

— Саме так. Вона одразу чітко розуміла, що вони заберуть її і що ніхто — ні ти, ні інші друзі — не зможуть перешкодити їм у цьому.

Я завмер, відчувши сильний біль у серці.

— І?

— Лука... Ти тільки заспокойся... Я хочу сказати...

— Не треба! — перебиваю, а на очі навертаються сльози. — Не смійте!! Навіть не смійте говорити мені, що вона вже наперед сказала вам, щоб ми її не рятували, і що це просто не має сенсу!

— Лука...

— Досить!

Я чув про це уже не раз, коли читав її думки. В останні дні до зникнення Марта постійно думала про те, що їй потрібно вибігти наперед першою, щоб захистити нас трьох, а самій здатися їм без бою. І в кінцевому результаті...

Вона... ЗДАЛАСЬ?

Бо якщо згадати те, як вона зникла, то одразу складається відчуття, немовби це сталося навмисне. Ми всі разом ішли з валізами до вокзалу вчотирьох. Я віз свою та її валізи, а вона просто в якийсь момент побігла швидше за нас уперед.