1 глава

— Погоджуйся або вмри, Блакитна.

Я знала, що вони не могли вбити мене просто так, бо їм потрібен мій дар. Без цієї сили вони не зможуть досягти свого. Своїх бажань.

— Чого так дивишся? Дурне дівчисько, думаєш, я не зможу вдарити тебе?!

Я мовчала, шукаючи його очима в цілковитій темряві. Всі кулі зі спогадами моїх вчинків різко впали на темну підлогу, тріснувши так, немов були зі скла.

Та я вже прекрасно розуміла, що не реальність все це. Треба просто дочекатися моменту, коли я прокинуся, щось підказувало мені — довго контролювати мій сон вони не зможуть! І нашкодити тут тим паче теж ні.

— Я чую твої думки, не забувай, — враз відчула чиюсь руку на своєму горлі і вже не розуміла, чи це уві сні, чи хтось... По той бік реальності зробив це.

Де ж Лука? Він... Він зможе знайти мене?! А якщо ні?! Тоді хтось з інших друзів? Ні. Не можливо! Я ж навіть сама не знаю, чи на Землі вони мене тримають, чи в іншому вимірі! Вони точно відкрили якийсь портал тоді, коли викрали мене на вокзалі...

Все тіло було немов скуте в дивній рідині чи в тумані. Не відчувала ні холоду, ні тепла, просто нічого...

— Якщо ти продовжиш мовчати, то я дійду до кінця! — враз із темряви виринули дві бліді руки й мертво стиснули моє горло.

Я закричала, почала кашляти, хаотично відбиваючись руками, намагаючись наосліп схопити хоч щось. Та все було марно. Я не бачила ні обличчя, ні тіла, ні навіть силуету. Лише ті руки... Самі руки, що висіли в суцільній чорноті, немов усе інше в істоти просто не існувало.

Пальці стискали дедалі сильніше, впиваючись у шкіру. Я задихалася, смикалася всім тілом, намагалася відірвати їх від себе, але долоні проходили крізь порожнечу, натикаючись тільки на холодний туман навколо. Немов мене душив сам морок.

— Ах... В-відпусти! — з усієї останньої сили брикаюся всім тілом, та раптом відчуваю, як кисень стрімко зникає з легень.

— Я повторю востаннє: погоджуйся або вмри, Блакитна.

— Я... Кхе-кхе-кхе... — кашель посилився, очі залилися сльозами.

Як же я можу... Дозволити собі погодитися на страту всього людства, коли все життя робила лише протилежне навіть своїм ворогам?

І він, немов знову почувши мої думки, відповів:

— Ти страждала все життя від того, що служила всім своєю силою. Сподобалось? — руки на мить перестали тиснути шию, і я ковтнула повітря зі всієї сили. — Бачу, сподобалось. Тоді страждай і далі! — стиснув сильніше, так що здалося, немов саме серце зараз виплюну. Очі закотилися, закрившись...

Як таке можливо?! Я втрачаю свідомість уві сні?! У своєму сні?!!

— Все одно... — чую тихий шепіт в останні секунди прямо біля мого вуха. — За тобою ніхто не прийде.

Я відчула, ніби проникла глибоко в ще більшу темінь і більше не могла нічого розуміти... °°°

— Так шкода її навіть стало.

— Чому? Ти головою вдарився? Ахах!

— Вона рятувала життя стільком людям... Фактично всьому рідному місту, та буквально все життя робила усе, що в неї не попросять, безкоштовно даруючи свій безцінний дар всім бажаючим! А тепер... Валяється непритомна від твоїх рук. Так жалюгідно... Виглядає не вона, а всі вони.

— Кожен раз розчаровуєшся в тих істотах під назвою "люди" все більше, еге ж?

— Так... Мої нерви на своєму піку від того, що вона настільки добра. Невже готова дійсно вмерти, щоб тільки не зробити цього? Дурепа.

— Нічого. Я відчуваю, що Марта вже ослабла. — невідома чоловіча постать у темному капюшоні торкнулася її шиї, перевіряючи пульс. Потім приклала руку до чола білоликої. — Довго вона так не протягне. Коли отямиться — діло вже виконане.

°°°

АНЯ

Ми з Андрієм почали шукати Луку, вибігши з вокзалу.

Там коїлось щось дивне... Немов розумом ведучої новин по телевізору заволоділа чиясь сила. Інакше до чого були ті дивні слова?

— Андрій, де Лука? — тихо питаю, відчуваючи, як той здоровень стиснув мою долоню до болю, біжачи зі мною.

Я бігла з останніх сил, ледве встигаючи за ним.

І враз обличчя блакитноокого хлопця перемінилося. Він стрімко зупинився, проте все ще тримав мою руку, що ніяк не давало мені спокою.

У якийсь момент — свідомо чи ні — його великий палець мимоволі ковзнув по шкірі моєї долоні, поки стискав її у своїй. Сам він, здається, навіть не помітив цього.

Моє серце сколихнулось...

— Я не знаю, він... — тихо відповів ледь розбірливо та розгублено оглядав усю пусту вуличку за вокзалом.

— Що? Що кажеш?!

— Він був тут... ТРЯСЦЯ! — вигукнув так, що ехо прокотилося по всій безлюдній вуличці. — Він же дійсно був тут! Прямо тут! Ми що, тепер і його шукати будем?!

Я відчула, як ком піднявся до горла. Ми мовчки переглянулися. Побачила жах блакитних очах Андрія. Здійнявся сильний вітер, роздуваючи його густе чорняве волосся, а моє було в хвості.

Я відчувала, як серце скажено забилося. Це, мабуть, від адреналіну.

— Ви-виходить... — ледве говорю. — Марти немає, бо вони її...

— Так, Ань...

— І його теж не-...

— Так! І ми зараз знаходимося у повній дупі світу! — він різко стиснув мою руку так, що пальці побіліли, а потім відпустив, протерши руками лице від нервів.

— Тобто ми зараз... Безпомічні?

Невже ми взагалі нічого не могли вдіяти?!

Височезний хлопець змовчав, знову оглядаючи те місце, де стояв Лука, по його пам'яті.

— А як же поліція?! Може хоч вон-...

— Замовкни, Анька! Ми ж усі бачили на власні очі, що то була якась потойбічна сила! Блакитну викрали якісь не люди! І ти найпершою побачила їх силу! То що тут поліція вдіє?! — закричав зі всієї сили, і я здригнулась.

— Нічого... — тихо відповіла, відходячи вбік.

Він ніколи навіть на краплиночку не любив і не поважав мене, і мені зараз пощастило залишитися без Марти та Луки тут, із цим агресивним гігантом!

Де ж Лука?! Він був єдиним, хто міг допомогти знайти її.