ВИННИЙ. Глава 4

Глава 4

З того, як поводився Дуенде на ринку, було зрозуміло: сам він родом зі схожої планети. Чи, може, навіть з цієї? Він не дивився і не принюхувався: він вбирав запахи, смаки та кольори.
А кольорів тут було багато! Ней спочатку здивувався, дізнавшись, що невеличке місто на скелястій планетці з не надто приємним кліматом приваблює таку кількість відвідувачів. А потім, опинившись на базарі, зрозумів. Тут все було… інше. Яскраве, соковите. Соковиті фрукти. Соковиті кольори в’язаних речей – хто б міг подумати, що в розвиненому світі матимуть таку популярність речі, сплетені вручну з вовни, яку випряли теж вручну?
Шапки з вушками, шкарпетки, накидки (Дуенде сказав, вони звуться «пончо»), светри – прикрашені зигзагами, ромбами, смугами різної товщини. Біле і чорне, бірюзове і цегляно-оранжеве, кобальтово-синє і яскраво-жовте. Червоне. Малинове. Нею відразу ж захотілося придбати – ну, хоча б шкарпетки. 
А таку – чи таке – пончо можна було б купити мамі… якби вона була жива. Вона часто мерзла, їй би сподобалося. А цю смішна шапка з вушками пасувала б Аліші…
Стоп. Треба взяти себе в руки. Мами і Аліші немає. Але є інші. Живі. Люди, які стільки зробили для нього.
Він придбав три пари однакових шкарпеток: для себе, Дуенде та кепа. Потім вони сиділи за невеличким столиком на терасі та вдихали аромат м’яса: його смажили на решітці над жаром вугілля просто в метрі від них. Поруч з м’ясом на тій самій решітці пеклися золотаві качани і ще щось темне, довгасте. Ней, який з моменту одужання повернувся до звичного режиму «їсти хочу завжди» ледь не захлинувся слиною. 
Потім вони їли все це і запивали холодним та дуже солодким напоєм: Ней обрав щось рожеве, а кеп та Дуенде – жовте. Це була просто їжа богів! М’ясо, соковите, полите гострим соусом, солодкість жовтих качанів, ніжна борошнистість яскраво-помаранчевих та ніжно-кремових коренеплодів, і ще щось сухувате, волокнисте, але, тим не менш, смачне – за рахунок того, що в нього увібрався весь зайвий жир з м’яса…
Ней відчув, що скоро лусне, але, звісно ж, коли Дуенде запропонував взяти ще солодке, відразу погодився.
Кеп хитнув головою:
-    Тоді мені доведеться вас на корабель закочувати по трапу. Солодке візьмемо з собою.
Вони витратили на їжу доволі багато. Ну, а що? Тепер в них не було мети, задля реалізації якої потрібні були б гроші: викупати було нема кого… А для помсти потрібні зовсім не гроші.

Ней топав за кепом та Дуенде, думаючи про те, що, незважаючи на почуття вини, життя все ж таки прекрасне… І «перечепився» за несамовитий погляд зелених очей: назустріч йому в в’язаній місцевій шапочці йшла… Аліша.
Жива! Звісно ж, вона подорослішала і тепер була така гарна, що в Нея аж голова запаморочилася. Але це була вона! Жодних сумнівів!
І ще менше сумнівів в нього залишилося, коли, наблизившись, Аліша без замаху, але доволі відчутно відважила йому ляпаса.
-    Ах ти ж гівно мале! Мати кинув – і насолоджується життям!
-    Ти жива?
Запитання було геть дурне: привиди, якщо вони й існують, так боляче не б’ються.
Аліша подивилася на нього, як на хворого:
-    А в тебе сумніви? Ти випадково головою не вдарився?
От би послухати, як би вони з кепом спілкувалися! Хто б кого більше підколов?
-    Де тебе чорти носили стільки часу?!
-    А мама? Мама жива?
Аліша закотила очі.
-    Я взнавав, - швидко сказав Ней. – Мосен спалив острів… мені сказали, всі загинули…
Аліша кілька секунд помовчала.
-    Мосен всіх вивіз. Він хотів барона покарати… А люди – це ж… ресурс. Раби потрібні всім. Я…
-    Лайзо! В чому справа? З ким ти там розмовляєш? – крикнув якийсь чоловік.
-    Ні з ким! Хлопець заблукав, я просто дорогу показала! – відгукнулася Аліша медовим голосом і, розвернувшись, кинула йому неголосно: - Мама твоя в Мосена. Рік тому була жива.
І пішла геть.
-    Алішо, стій, я…
Але вона навіть не повернула голови в його бік. Аліша жива. Лайза… Чому цей чоловік назвав її Лайзою? 
Мама в Мосена.
Тепер треба не план помсти розробляти, а думати, як її витягнути звідти. І для початку слід розібратися, де саме це «у Мосена». 
І… коротше кажучи, йому терміново потрібний Чепек.