ВИННИЙ. Глава 3

Глава 3

Ней одужував просто стрімко. Виконував все, що наказував кеп. Виконував все, про що просив Дуенде. Відвідував мізкоправа – той, до речі, насправді звався психотерапевтом. Ней хотів спершу дізнатися, чим психотерапевт відрізняється від психолога та від психіатра, а потім «забив»: до справи це не мало жодного відношення, а значить, ця інформація була йому непотрібна. 
Хлопець слухався кепа не лише в тому, що стосувалося лікування. Взагалі підкорявся беззаперечно: йому було потрібно, щоб кеп допоміг йому знайти Чепека. Він же допоміг? Допоміг. Ней одужує? Одужує. Значить, кеп вже не має сердитися на Вітвіцького. А Нею він конче необхідний. Бо що за плани помсти може плекати п’ятнадцятирічний хлопець без документів та без спеціальних знань?
Одного дня кеп, почухавши бороду, повідомив, що треба брати контракт. Нц, це було зрозуміло: послуги психотерапевта коштували недешево, і гроші доволі швидко скінчилися. Ней внутрішньо напружився. Якщо кеп більше не захоче з Чепеком перетинатися – вони і не перетнуться: космос великий. Може, якось натякнути… ну, на те, що він одужав саме завдяки мазовійцю? Що хоче подякувати?
Трохи поміркувавши, Ней вирішив поки нічого не говорити. Треба довести кепу, що він абсолютно адекватний. А потім вже сказати напряму, що винен Чепеку. Для кепа «винний» – не просто слово. Він має зрозуміти.
А як не зрозуміє… тоді вже Ней буде розбиратися. В будь-якому випадку, їм необхідний цей контракт, і Нею також.

Рейс був абсолютно звичайним і навіть нуднуватим. І, на жаль, не надто прибутковим. Ну, скільки може коштувати перевезення трьох пар копитних тварин – хай навіть і не надто законне? Ну, скажімо так, незаконним було їх вивезення з рідної планети. На Інті розводили дивних тваринок, які славилися своєю вовною. Коштували вони без перебільшення на вагу іридію. Але – тільки ті, що виводилися в спеціальних сертифікованих центрах.
Але ж і місцеве населення займалося розведенням цих ванаку та пунеро. І з задоволенням би теж продавало своїх тварин, але…
Ця – на погляд Нея геть дурна – заборона створила дивний прецедент: багаті покупці купували ванаку та пунеро у великих корпорацій, які, по суті, були монополістами. Тварини мали сертифікати довжиною з Судестаду, і після цього нові власники теж могли займатися їхнім розведенням, але – не для продажу.
А приватні заводчики офіційно продавати своїх тварин не могли – лише у вигляді м’яса чи вовни. Але – продавали. Без сертифікатів і, відповідно, в десятки разів дешевше. Це було вигідно самим приватним заводчикам. Це було вигідно покупцям – тим, хто хотів розводити тварин для себе. Це було вигідно крупним покупцям: вони зазвичай купували пару чи кілька сертифікованих, а інших вже – в «лівий» спосіб. А яка різниця, якщо все одно вони продавали лише м’ясо та вовну?
Це було вигідно торговим кораблям, бо вони доволі непогано заробляли на такому напівкримінальному перевезенні. Врешті-решт, це було вигідно митникам чи ще якимось службам порядку, бо вони ловили таких торговців і або штрафували, або – просто тихенько брали хабарі. 
Тобто, виходило, що всім все вигідно – але логіки цієї схеми Ней все одно зрозуміти не міг. Вона була начисто позбавлена здорового глузду.
Сівши на невеличкому плато, вони завантажили до трюму дві пари ванаку – струнких тваринок з довгими ногами і не менш довгими шиями та з великими темними очами, рудих зверху і майже білих в районі пуза. Ці тварини зайшли на борт, ніби вони були особами королівської крові – стільки в їхніх рухах було природної гідності.
Крім того, була ще пара пунеро. Ванаку та пунеро відносились до одного роду, але були не схожі між собою, як… як Чепек та Дуенде. Дійсно, пунеро справді дуже нагадували штурмана – якби він раптово розтовстів: такі самі великі очі, зацікавлені в усьому, що відбувається навколо, такі самі великі нерівні зуби… І так само при одному погляді на них хотілося всміхатися. Ну, хіба що Дуенде мав хвилясте волосся, а вовна пунеро нагадувало купу пухнастого туману.
Через три дні сіли на Тіванаку. Це була, вочевидь, молода планета, де рельєф ще не згладився ерозією. Простіше кажучи, Нею ще не доводилося ані бачити вживу, ані хоча б дивитися про планету, яка майже цілком складалася з гір.
Вони вивантажили тваринок, отримали платню…
-    Слухай. Тут поряд Сан-Ігнасіо, там базар… Хоч поїмо нормальної їжі, а? – запропонував Дуенде.
Кеп насупився.
-    Тобі тільки б жерти. Гроші тільки дарма витратимо, тобі нагадати, скільки ми ще Шиманському винні?
Дуенде тільки всміхнувся, нагадавши тих самих пунеро, і кеп махнув рукою.
-    Ну, ок. Тільки маневруєш ти. Хай хлопець скуштує чуррос.