ВИННИЙ. Глава 2

Глава 2

Дуенде заходив частіше, ніж кеп. Зазвичай приносив щось смачне. Але уходив швидко: дивлячись на Нея, він починав плакати.
Кеп зайвої сентиментальності не проявляв. Приходив вранці, примушував помитися, поїсти. Потім – примушував поїсти в обід. Його їжа була не з розряду «що наш хлопчик любить понад усе»: це зазвичай була збалансоване співвідношення клітковини, білка та вуглеводів. Якщо Нея нудило – кеп прибирав, вмикав дезінфектор – і приносив нову порцію.
Через чотири дні після відвідування психіатра кеп кудись зник на цілий день. Ней цьому тільки радів, мовчки відставив їжу і, накривши голову подушкою, провалився у важкий сон.
Він плив  в темній воді, а навколо, невидимі, кружляють великі небезпечні риби, готові відхопити шматок, відкусити, зжерти цілком… Він почувався абсолютно безпорадним та беззахисним і волів тільки одного: швидше дістатися берега. Берег близько, зовсім близько, ще кілька секунд – і він врятується! Але берег спалахує. Він чує з води тріскіт горілої трави. Бачить будинки, які палають – хоча знає, що звідти, з моря, їх просто неможливо побачити… Знає – і все одно бачить. Бачить, як метушаться люди, чує крики, кричить і сам, а поруч із ним кричить риба, та сама страшна риба, кричить людським голосом, і – обвуглюється просто в воді, у нього на очах… Корчиться і кричить, і він сам кричить від жаху і болю…
 Він прокинувся абсолютно мокрий. Чи то так спітнів, чи…
Господи боже, це був би такий сором – обмочитися… Він згадав, як дражнили маленького Ронні, молодшого брата Оскара – той пісявся років до шести… А Нею вже майже шістнадцять… втім, яка різниця…
Ні, все ж таки треба прибрати. Прибрати та запхати постільне в пралку. А то кеп зовсім засмутиться. Ней підвівся – вочевидь, надто різко, тому що його відразу хитнуло, і далі він вже нічого не бачив.

Отямився він чомусь в кімнаті кепа. А, ну, звісно – «чомусь»: власну постіль він же обісцяв… 
Двері відчинилися, впускаючи відразу і кепа, і Дуенде. Ней втиснувся в ліжко. Йому було не те, що соромно – йому хотілося померти. Щоб не бачити оцих співчутливих облич.
-    Так, хлопче. Оце треба випити. І швидко! – кеп підсунув йому під ніс пляшку з водою – з поїлкою, як для маленького.
Ага. Він зараз вип’є води – і е… намочить ще й кепову постіль. І всі вони ночуватимуть в ліжку Дуенде, доки Ней не обпісяє все і там.
-    Не обговорюється, - сказав кеп і підняв клапан на кришечці.
Ней поклав в рот таблетки, зробив ковток води – і трохи не виплюнув все назад. Такої гидоти він, здається, ще не куштував. Вода водночас була солона, кисла та солодкувата, та ще й тепла!
-    Там електроліти, - пояснив кеп. – Ти так пропотів, що організм зневоднився. Треба відновити.
Пропотів? Пропотів?!
Точно… футболка була мокра цілком – і спина, і перед, і плечі… треба було б дуже сильно постаратися, щоб так обпісятися… слава усім богам, які тільки існують… чи не існують…
-    Зараз ти поїсиш, – жорстко сказав кеп. – І щоб без фокусів мені. Зрозумів? З тобою Дуенде залишиться, не доводь його. Бо я в тебе з платні вирахую кошти, якщо доведеться ще й йому психолога брати. Дивись на годинник.
Ней подивився.
-    Ти ще не забув, як годинником користуватися? В тебе дві години. Потім я тобі декого приведу. Мені потрібно, щоб ти адекватно мислив.
І кеп звалив.

Через дві години нагодований, вимитий і навіть розчесаний Ней чекав на «декого». Не те щоб «чекав», але, звісно, йому було цікаво, що кеп ще вигадає. Тому коли він побачив Чепека – просто Чепека, який вже став звичним, – хлопець відчув навіть деяке розчарування. 
Ну, що псевдодядечко може йому сказати? Що він не винний? Що завжди винний саме злочинець – той, хто позбавив життя безневинних людей?
Ну, Чепек – співробітник якихось там силових структур. Чи Служби безпеки, чи ще чогось подібного. Певно, йому неодноразово доводилося позбавляти когось життя. І навряд чи він при цьому роздумував довше, ніж кеп, який пальнув у змію з розрядника. Він би, можливо, на місці Нея і не почувався винним…
Але кеп так старається… ну, ладно, він вислухає і Чепека. Врешті решт, можна просто не слухати… абстрагуватися, і тоді слова і речення не проникають всередину тебе, а просто оминають, як хвилі оминають великі каміння…
-    Не чекав від тебе, – сказав Чепек.
Ну-ну, гарна спроба. Далі буле про те, що «я думав, ти більш стійкий» чи «я не думав, що ти сприймеш все на власний рахунок» – всі ці фрази він вже принаймні по сотні разів слухав від Дуенде.
-    В тебе що, манія величі? – продовжив Чепек.
Манії величі в Нея не було… мабуть. Тому він став слухати далі.
-    Ти серйозно вирішив, що це через твою втечу? Це просто смішно, хлопчику. Вже вибач, звичайно, ти вважаєш, що привабливий, єдиний і неповторний… Ну, може, для якогось дівчиська так і було. Але вже точно не для Мосена. Він – птах не того польоту, щоб звертати увагу на якихось хлопчиків всерйоз.
-    Я не думаю… - пошепотів Ней.
Звісно, справа була не в тому, що він настільки сподобався Мосену. Просто той звик отримувати все, що тільки заманеться. А коли не отримує – він карає тих, через кого не отримав бажаного…
-    Твій барон просто жадібний довбень, - подовжив Чепек. – Я зараз тобі повідомлю інформацію, яку не маю права розголошувати. Але якщо вже так сталося… Будеш винний. Всі ви будете винні.
Агент подивився на кепа. Той повільно кивнув.
-    Що ти знаєш про слапперів? Яких ви в себе звете ляпунцями?
Ней знизав плечима. Ну, на «тій самій» вечері він узнав, що ляпунці коштують значно дорожче – не тільки за те, скільки вони, хлопчиськи, отримували за впійманих, але, вочевидь, і значно дорожче, ніж за них отримував барон. Ну, і що з того?
-    Як ти вважаєш, чому Мосен намагався тримати весь експорт слапперів в своїх руках?
Ней всміхнувся. Чепек його за придурка тримає? Це ж і їжаку зрозуміло: щоб грошима ні з ким не ділитися.
-    Вголос відповідай! – Чепек підвівся і, обпершись руками об ліжко, наблизив обличчя до Неєвого. – Ну?
-    Тому, що він монополіст. Монополіст, який може диктувати ціни на ляпу… слапперів.
Чепек знов повернувся до кепа:
-    А що я казав? Він і в депресняку непогано петрить! З нього, мабуть, вийшов би агент.
Агент? З Нея?! Фу! Щоб перетворитися на таку безжальну істоту, як Чепек? Хіба тих людей, в смерті яких Ней винен, ще мало? І в чому це, цікаво, він петрить?
-    А тепер уяви собі, хлопчику, що насправді ці слаппери коштують не в рази, і навіть не в десятки разів, а десятки тисяч дорожче.
Ней дивився з недовірою. Уявити, звісно, можна що завгодно – але від цього воно не стане правдою.
-    Ти коли-небудь їв слаппера?
-    Нам було заборонено…
-    Я не питаю, заборонено чи ні, я питаю: їв?
Звісно ж, Ней їв. В тій самій печері, в якій вони збиралися з хлопцями… і в якій потім загинув Ларс. Через Нея загинув. Їв навіть не тому, що так сильно хотілось спробувати, а – тому, що було не можна. Тоді йому вистачило мізків зробити це на одинці з самим собою, бо якщо б з хлопцями – то точно хтось міг би «здати»… і тоді місця пажа не бачити йому як своїх вух. Може, це було б і на краще…
-    Що всередині?
Ну, що може бути «всередині»? Кишки… часто з какашками…
-    Ну?
-    Нутрощі… ікра буває.  Ще хрящ такий. Ну, пластинка. 
-    Оця пластинка використовується в біотехнологіях. Яких саме – не розповім, я і так сказав надто багато. Але повір: саме ця пластинка робить слаппера просто безцінним.
Ну, ок. Слаппери безцінні, Мосен заробляє шалені гроші. Далі що?
-    Ну, ти не думаєш, що логічніше – припустити, що е… те, що сталося, пов’язане саме з бізнесом? А не з якимось там хлопчиськом, який втік. 
Угу. Хтось вже казав, що припустити можна все, що завгодно – чи не той самий Чепек?
-    Я не можу стверджувати, звісно, але, можливо, твій барон просто десь став на заваді інтересів Мосена.
Ней кивнув; він вже втратив інтерес до бесіди. Особисто для нього це нічого не змінює – став на заваді, не став…
-    Послухай, - Чепек знов схилився до нього близько-близько. – Я все розумію…
Ага. Всі так кажуть. Ніхто не може зрозуміти – або відчути – доки не переживе таке сам. Що, через Чепека теж загинуло кілька тисяч людей? Його знайомих, близьких? Його мати?
-    … але чи не логічніше було б… помститися? Замість того, щоб соплі жувати?
Помститися? Помститися?!
Це…  це… чому це не спало йому на думку раніше?!
-    Чепек, ти зовсім охрінів? – кеп майже прошипів це, підійшов і смикнув агента вверх. – Все, я думаю, ми на цьому закінчили.
Кеп та Дуенде мало не витягнули Чепека з кепової каюти. 
-    Але ж з депресняку свого він вийшов! – сказав той вже в коридорі.
Кеп щось відповів, Ней не почув, що саме.
Чому ж його й справді досі не відвідала думка про посмту?!
Адже це так… просто.
Мосен всіх вбив. Мосен – садист. Мосен має заплатити за це.
Тепер в житті Нея з’явився якийсь сенс.