Частина 4. ВИННИЙ. Глава 1

ЧАСТИНА 4. ВИННИЙ

Глава 1

Ней сів в ліжку. Йому вчергове привидівся жахливий сон? Правда ж? Він просто забув ввечері випити ліки, і йому привидівся кошмар… Це ж не могло бути правдою? Ні, не так, не зі знаком питання. Треба так: це не могло бути правдою! Люди ж так не вчиняють?
Він згадав вираз обличчя Мосена – там, коли біля хлопців в басейні кружляли риби… І бороданя, який шмагав руду жінку, прив’язану до стовпа… і ту болісну насолоду, яку просто випромінювало його обличчя…
Так, є люди, якім надає задоволення мучить інших – Ней читав про це. Але одне діло – мучити, а зовсім інше – взяти і… і просто стерти цілий острів, кілька поселень, кілька тисяч людей – дорослих і маленьких, жінок, чоловіків, бабусь, немовлят…
Згадалася ота змія, яку кеп пристрелив на Пілігрімі-4, запах горілої органіки та те, як смикалося безголове тіло. Кеп не роздумував, просто стріляв… Та кеп вбивав тварину, і не просто тварину, а ту, яка хотіла напасти…
У двері обережно постукали.
Ней влігся і накрив голову подушкою. Він зараз не хотів ні з ким розмовляти. Просто не міг. Всі ці люди – Оскар та його мала сестричка, як там її звали… він не міг згадати, Сью, чи як – маленька, смішна, з вічно розтріпаними кісками. Сусідка бабця Марта. Білявка Брі – коли Ней пішов до замку, вона була вагітна й, вочевидь, мала народити…
Всі вони знайшли свій кінець у вогні. Загинули в страшних муках, корчачись від болю. Вмирали довго, страшно. І все – завдяки одному дурному хлопчиську, який спершу вирішив, що розумніший за всіх і хоче політати на флаєрі, а потім – вирішив сподобатися багатенькому дядечку, який так щедро розкидався монетами.
Ней так ясно уявив собі цю картину пожежі, що навіть відчув запах горілого. Він встиг лише сісти, і його вирвало просто на підлогу. В цей момент двері відчинилися міцним ударом, і до каюти майже ввалився кеп.
Побачивши його, Ней сповз просто на підлогу. Його трусило. Кеп всівся поруч, не звертаючи уваги на калюжу жовчі, притиснув хлопця до себе.
-    Ну, малий, ну… що ти…
Звісно, він не знав, що сказати. А що тут скажеш? Що Ней не винний? Це навіть не смішно. Він – вбивця. Хай невільний, але всі ці люди загинули через нього.
-    Я… мені треба помитися, - тільки й вичавив з себе Ней.
Треба помитися… і підлогу прибрати… підлогу… на кораблі має бути чисто… Зазвичай це роблять роботи, але чому ще й робот має відповідати за нього? Хіба його створювали для того, щоб прибирати чужу блювоту?

Ней стояв під струменями води й несамовито терся мочалкою. Якби можна було здерти з себе цю шкіру… ці м’язи… а взагалі – вичистити б ці мозки.
Стоп. Зараз він виливає воду. Яку, між іншим, треба купувати. Так, система рециркуляції працює, але ж в неї ККД не стовідсоткова. І, до речі, систему рециркуляції теж треба підтримувати в робочому стані. А це теж грошей коштує.
А що він, Ней, робить для екіпажу – окрім як гроші витрачає?
Ну, ще проблеми створює…
Він вийшов з душу. Підлога була чиста, в каюті не тхнуло – кеп, вочевидь, увімкнув дезінфектор повітря.
-    Поговори зі мною.
Ней подивився на кепа, який, згорбившись, сидів на його ліжку.
-    Про що? Я… зі мною все ок.
Кеп ще посидів кілька секунд та пішов, і Ней знов улігся обличчям вниз, щоб нічого не бачити. Якщо б ще можна було нічого не пам’ятати!
-    Ну, що там? – спитав за переборкою Дуенде.
Вочевидь, кеп не зачинив двері, і чути було добре.
-    Я цього Чепека просто вб’ю! – зі злістю повідомив кеп.
Дурний. Чепек тут до чого? Ну, Ней узнав… зараз. А не взнав би в той день, пізніше це все одно сталося б. Завжди все стає відомим. Невже кеп вважає, що якщо б він дізнався про це пізніше – це б щось змінило? Йому б не було так… не боляче, ні, всередині нього було просто пусто. Ніби той вогонь, який знищив острів, випалив все і в душі хлопця. Ні, не так, не в душі – він випалив саму душу.
Залишилася оболонка. Яка… ну, існує. І, вочевидь, існуватиме. От тільки нащо? Щоб принести горе ще комусь?

Ще через два дні кеп знов заявився до Неєвої каюти. Запхав хлопця під душ – ці два дні Ней якщо й вставав з ліжка, то лише для того, щоб сходити в туалет. Вмикав по черзі то надто гарячу, то надто холодну воду… типу Нею було не все одно. Те, що його шкіра ще була здатна щось відчути – не означало… нічого.
Потім кеп в буквальному сенсі «завантажив» хлопця у викликаний флаєр, пристебнув паски безпеки і всівся поруч. Він думає, що Ней із собою покінчить, чи що? Та був би він на це здатний…
Мізкоправа кеп на цей раз знайшов іншого. Повнуватий чоловік у бездоганному костюмі потиснув руку кепу, потім простягнув руку Нею:
-    Вітаю, хлопче. Можеш звати мене пан Шиманський.
Ней потиснув пухку долоню з каблучкою на безіменному пальці. На носі в психіатра були окуляри з тонкими дужками. Ней знав, що це таке, але ніколи не бачив вживу. Хіба на розвинених планетах не всі роблять коррекцію зору? Чи, може, лікар вважає, що окуляри надають йому солідності?
Шиманський… Вітвіцький… і Чепек тоді, коли брав його з собою, якесь схоже прізвище використовував…
-    Ви з Мазовії?
Якого дідька він це спитав? Хіба йому насправді є до цього діло?
Пан Шиманський підвів брови.
-    Так. А як ти здогадався?
Ней сіпнув плечем. Відповідати бажання не було. Якого кеп його взагалі сюди притягнув.
-    Сідай, – психолог, чи, може, психіатр вказав рукою на м’яке крісло.
Ней сів.
-    А твого батька ми попросимо почекати ззовні.
Кеп кивнув і вийшов. Це ж треба – його батьком назвали, а він і не відреагував. Ніби так і треба. Ще б кілька днів тому він, певно, оскаженів… Настільки все погано?
-    Ну, що, юначе, може, ви хочете мені щось розповісти?
Цікаво, він щойно звертався на  «ти», а тут на «ви» перейшов. Це тому, що вже прийом почався, а до пацієнтів на «ви» звертатися треба? Чи його настільки вразило, що Ней здогадався про його батьківщину?
Ней знов сіпнув плечем. Нічого розповідати він не хотів.
-    Ну, дещо мені розповів ваш батько…
Цікаво, що саме кеп міг розказати. Що вкрав хлопця з іншої планети? І якщо Ней підтвердить, капітана знов звинуватять у викраденні неповнолітніх? Так само, як було з Ріку?
-    Мені нема чого додати.
Психіатр помовчав.
-    Нею, ви ж явно розумний хлопець. Ви ж розумієте: якщо ви не… не допоможете мені, я не зможу допомогти вам…
Звідки він взяв, що Ней хоче цієї допомоги?
-    Ваш батько сказав, ви відмовляєтесь від їжі…
Це була неправда. Ней не відмовлявся. Він просто не їв. Не хотів. Не міг. Вся їжа тхнула… тхнула горілим. Горілою плоттю. Навіть хліб. Навіть овочі. При одному виді їжі його просто починало мутити.
Втім, пояснювати це лікарю він не збирався.
-    Ну, може, давайте поговоримо про… скажімо, про ваш останній рейс?
Нащо? Це взагалі повна нісенітниця.
-    Знаєте, – з перебільшеною доброзичливістю сказав Ней, дивлячись в збільшені окулярами очі, – це, вочевидь, просто проблеми пубертату. 
Той, минулий, психолог казав ще якусь фразу… Ней напружився і згадав:
-    Е… гормональна перебудова організму, і така поведінка властива всім підліткам.
Психіатр зняв окуляри, почесав перенісся. Потім натиснув якусь кнопку. Двері відчинилися, впускаючи кепа.
-    Я прошу вибачення, що змарнував ваш час, - повідомив психіатр. – Хлопець е… хлопець ваш – дуже цікавий варіант, але допомогти тому, хто допомоги не те що не хоче, а навіть противиться їй… на жаль, неможливо. Хай хлопчик почекає в приймальній, я б хотів з вами ще дещо обговорити.
Він знов натиснув кнопку.
-    Гонорато, каву, будь ласка.
Через секунду на порозі виникла Гонората – вочевидь, секретарка. Дивно, коли вони тільки зайшли, в приймальній було порожньо…
Сувора на вигляд жінка тримала в руках тацю з якимось посудом. Нею в ніс вдарив важкий гіркуватий та терпкий запах… смаженого… горілого…
Він із зусиллям втримав у шлунку те, що перед поїздкою кеп-таки запхав в нього.
-    Он як, – сказав  психіатр. – Цікаво, цікаво… Гонорато, проводіть хлопчика.
В приймальні йому довелося чекати недовго: вочевидь, психіатр обмежився лише кількома фразами. А потім вони полетіли назад, на корабель, і цей запах, здавалося, ув’язався за ними слідом.