БОРЖНИК. Глава 15

Глава 15

В очікуванні звісток від Чепека Ней відвідав психолога. Ха! А що толку? Розповісти комусь ані про дитинство, ані про два останні рейси він просто не міг. Навіть з урахуванням «збереження таємниці пацієнта». І навіть з урахуванням того, що цей психолог був, як сказав Дуенде, «чорним тюнером», тобто мізкоправом, який дотримувався «таємниці пацієнта» не лише через професійну етику, а й тому, що в іншому разі на них чекають величезні проблеми від цих самих пацієнтів.
Товстенький дядечка, від якого тхнуло  солодкуватим ароматом випічки та ще якоюсь травою, але не кьяромарко, довго ставив різноманітні запитання про дитинство та про інші випадки «можливих психологічних травм» і після Неєвого нерозбірливого бекання виніс вердикт, що це проблеми пубертату. Але, на щастя, прописав якесь заспокійливе, після якого хлопець хоча б почав нормально спати.

Минув тиждень, а за ним ще один. Заспокійливе діяло, схоже, аж занадто добре: тепер щодня Ней бачив різнокольорові сни, сповнені сонця й радості. Сюжетів він не пам’ятав, аде загальне враження було таке, ніби він дивився якийсь старовинний анімаційний фільм для зовсім маленьких, де рожеві слоненятки приходять в гості бо блакитних зайчиків і ніжно-салатових ведмежаток, їдять тістечка, відпускають повітряні кульки та співають. 
Це, якщо чесно, дратувало. Але при згадуванні того сну, який він «дивився» стільки разів – сну, в якому він мав бити або навіть вбити Алішу, щоб урятувати себе, йому ставало дуже погано. Краще вже «зайчики» та «слоники»…
Одного вечора Ней випадково підслухав розмову кепа та Дуенде.
-    Непокоюсь я за хлопця, - буркнув кеп. – Щось Чепека нема… і, головне, ні в кого ж і не спитаєш.
-    А може, воно й на краще? – після досить довгої паузи відповів Дуенде.
-    В сенсі?
-    Ну, чи мало що… Він лише заспокоївся… А тут відпускати… Бозна, чи не зірветься він там… Чи, може, цей його… власник захоче назад захапати…
-    Не неси маячні, - сказав кеп різко. – Ти ж знаєш Чепека… Він або не береться, або робить як слід.
Ней повернувся до каюти і майже всю ніч не спав. А дійсно – як це буде? Повернутися на рідну планету? Побачити рідний острів… Барона… Чи, може, Чепек його до Барона і не підпустить… А як сформулювати, кого вони хочуть викупити? Ну, з Алішею ще зрозуміло – вона там в замку така одна була.  А мама? Як пояснити про неї? Як описати маму?!
Ну, волосся довге… ну, так всі жінки на острові носили довге волосся. Ну, темне… а якого саме кольору? Каштанове? Чи чорне? Він раптом зрозумів, що точно не пам’ятає, якого кольору в мами було волосся. Очі пам’ятав – зелені, з коричневими крапинками. «Веснянки в очах» - так казав він, коли був маленький. Ну, й що далі? Очі, волосся – та й все?
Ні, не вийде пояснити, треба… треба показати. Але, може, барон тоді захоче і його залишити на острові? Щоб покарати за втечу? 
А якщо Барон просто не погодиться нікого продавати? Він же не дурний, зрозуміє, хто може хотіти викупити саме цих двох осіб… 
Цих «А якщо» йому вистачило до самого ранку за корабельним часом. А коли Ней вже нарешті втомився й провалився в сон, майже відразу його розбудив капітан.
-    Підйом, - сказав він. – Чепек прийшов.

В тому, що Чепек приперся «рано вранці», не було нічого дивного: кожен корабель на станції міг жити за власним корабельним часом. На великих маринах, таких, як той же Трокат, був в принципі і власний час. Невеличкі ж станції, які часто навіть і назви не мали, тільки системний номер, часто загального часу і не встановлювали. Це була одна з багатьох речей, які Ней геть не розумів: ну, нісенітниця ж якась! Завжди зручніше, коли для всіх час один й той самий, хіба ні? Але кеп свого часу порекомендував йому просто не думати про це й сприйняти як належне. Ну, ось воно є, і є саме таким, і змінити нічого не можна – то якого дідька про це думати?
-    Заберу вашого хлопця, - повідомив Чепек і, повернувши голову до Нея, спитав: - Ти в курсі, як твій острів звався?
Ха! Звідки?! Він і про те, що планета мала якусь назву, дізнався вже значно пізніше, ніж полетів з неї. І острів… Місцеві завжди казали: «Острів» або «наш острів» - з урахуванням того, що, крім барона та гвардійців, ніхто ніде не бував і навіть гадки не мав, де саме розташовані інші острови – нащо їм була потрібна та назва?
-    Арктос, - буркнув кеп. – Це як ведмідь.
Ведмідь? Який ведмідь? Втім, в Чепека запитань чомусь не виникло.
-    Ну, ведмідь так ведмідь. Коротше, забираю вашого хлопця, за три години поверну. Він як, в руках себе тримає?
Кеп та Дуенде занепокоєно переглянулися.
-    Може, е… я із ним?
Чепек мотнув головою і всміхнувся.
-    Ну, Діньйо, наявнясть хлопця я ще якось зможу пояснити. Хлопець – і хлопець. А твоя пика багато кому відома. Перевдягнись, - і кинув Нею великий пакет.
В пакеті виявилися речі. Дорогі, судячи з усього. Дорогі, незручні – чого варта була лише чорна ганчірочка, яку треба було зав’язати під коміром сорочки. Схоже було на бантики, які в його рідному селищі носили зовсім маленькі дівчатка.
Бантик Нею зав’язав Дуенде, помилувався і повідомив:
-    Ти такий елегантний! Тільки спину тримай рівно. Цей одяг потребує постави.
-    Спину рівно, рот – закритим, - додав Чепек. – Ти – мій племінник, народився на Мазовії. Закінчуєш школу. Хочеш вчитися на юриста. На всі інші запитання не відповідаєш. Запам’ятаєш? Склерозу в нього немає?
Це питання вже було адресоване кепу та Дуенде. Потім Чепек знов подивився на Нея, одним рухом поправив «бантик» та додав:
-    А й справді – елегантно виглядає. Все, Все, все, балачки закінчили, в мене часу взагалі немає. 
Він підштовхнув Нея в спину і додав:
-    Не хвилюйтеся. В принципі всім на його наявність плювати буде.

Дорогою Ней все сподівався, що Чепек пояснить… хоча б щось. Але той вимкнув автопілот та, вчепившись в кермо флаєра, замислився про щось своє.
Єдине, що сказав він Нею за всю дорогу, було:
-    Сидиш мовчки та посміхаєшся. Але не як дурник. А як добре вихована молода людина, яку навчили не втручатися в розмови старших. Зрозумів? 
Ней кивнув, але, здається, цього Чепек вже не побачив.