БОРЖНИК. Глава 13

Глава 13

Добре, що кеп так «повернутий» на тому, щоб грошей швидше заробити! Він разів сто сказав, що це контракт ну дуже вигідний. Не будь цього, вони б вже полетіли, отримавши саме за перевезення комбайнів якісь копійчини. Ну, і з яких грошей, питаннячко, сплачувати викуп за маму?
Сам би Ней, звісно, не наважився навіть натякнути, що добре було б якось все ж таки спробувати… Не він заключав контракт. Не його корабель. Не його відповідальність за екіпаж.
Цікаво лише, нащо гроші самому кепу так терміново знадобилися? Він же не Дуенде – не грає, ні в яку дурість не вляпується…
Ех! Як порахувати, скільки грошей він просто спустив на всіляку фігню! Якісь ігри, якісь чергові кросівки, гонки на старовинних автівках – все й не згадаєш, куди він тренькав… За це, звісно, зараз йому було соромно, але що вже поробиш – що помарнував, того не повернеш. Але зараз хотілося б накопичити якось швидше. Раптом ось вони повернуться, а Чепек скаже, що можна домовитись?
Ну, за маму багато не запросять: все ж таки вік… Звичайна робітниця, яких багато. Ну, лікує… А ось за Алішу барон вже точно заломить ціну. Але Ней твердо вирішив: намагатиметься викупити обох. Він і справді боржник Аліші… А борги слід віддавати. 
Цікаво, чому за ці два роки вони уперше виконують такий рейс? Що Ней зміг вловити з розмов кепа та Дуенде – раніше вони бралися і за більш ризиковані контракти. Чому ж ці два роки вони так перестраховувалися?
Тому що просто старі й втратили дух авантюризму? Ну, Дуенде точно не втратив, але майже все на кораблі вирішує кеп.
А кеп… надто розумний, щоб втручатися в усілякі авантюри. В нього просто-таки чуйка: від деяких рейсів він навіть за пам’яті Нея просто відмовлявся, не в змозі пояснити, чому саме, а потім виявлялося, що там і справді якась халепа.
Це… це втішало. Бо якщо зараз кеп не запропонував негайно летіти геть, значить, можна й справді сподіватися виконати й другу частину завдання – а значить, і отримати зовсім інші гроші.
Ну, точно – їм нічого не може загрожувати. Кеп он як будь-яку загрозу відчуває! Вони з Дуенде там сиділи, мали почути цей шерхіт, і не почули, а кеп – чи то шкірою відчув, чи бозна як ще, але змія, між іншим, була дуже отруйною!
Тепер Ней винен і йому.
Ні, не так. Ней і так сто разів вже винен кепу. За те, що забрав – і, між іншим, не отримав платню за те, що він там привіз барону. І ще й втратив можливість повернутися до Дайону. За те, що не висадив будь-де. За те, що не залишив на «благополучній» Ешперансі.
За калейдоскоп, врешті-решт!
Все ж таки цікаво. Якщо мислити логічно, кеп давно не брав якихось стрьомних заказів. А зараз взяв. Чому?
Вони йшли запиленою центральною (по суті – єдиною) вулицею невеличкого містечка чи селища, не розбереш. Ряди фасадів кольору кістки – чи то пластик, який імітує дерево, чи, може, й справжня деревина. Пил, запах кінського поту, спека – і тиша, ніби всі тут давно вимерли. Ну, кінь десь заіржав, але це не рахується. Люди, люди де? Де звичайні звуки людської життедіяльності? Де розмови, де, дідько, кроки? Раптова епідемія?
Ней відчув, як у нього водночас починає чесатися ніс і між лопаток, зиркнув в бік кепа, чи не чешеться той – може, це він від капітана перехопив манеру чесатися, коли нервуєш?
Але капітан виглядав не знервованим, а, швидше,  зібраним. Натягнутим, як струна. Він завжди ходив трошки вахлакувато, як, певно, могла б ходити велика панда (Ней одного разу бачив цих кумедних тваринок, а потім дивився відео), стань вона людиною. Зараз кеп був схожий на гепарда, чи ягуара – в цих хижаках Ней плутався. Коротше, такий собі хижак в плямках, який йде спокійно, а як буде треба – зробить ривок і настигне жертву.
Дуенде теж поклав руку на пояс, і Ней тільки зараз побачив, що в обох там розрядники.
Все ж таки він дурний, нетямущий і неспостережливий. Вони перлися до цього селища пішки майже годину, а хлопець навіть уваги не звернув!
Ще через кілька хвилин стало зрозуміло, де, власне, поділися всі жителі общини. Вулиця закінчувалася круглою площею, де біля єдиної високої будівлі – чи то ратуша, чи, може, церква. І саме там, на цьому не дуже великому п’ятачку, зібралося все населення – від дряхлих старців до дрібної дітлашні. Там яво щось відбувалося – чути було і голоси, і дивні звуки, такі, ніби повітря різали чимось гострим.
Кеп збліднів та швидко рвонув уперед, нічого не пояснюючи. Ну і, звісно ж, Дуенде та Ней побігли слідом.
Кеп вкручувався в натовп, як штопор вкручується в корок. Якщо вулиця всього одна – чому людей так багато? Таке враження, що в кожному будинку людей по десять живе?
Просто перед ратушою, чи церквою, був вкопаний стовп. А біля стовпу, прив’язана ременями, стояла жінка. Власне, вже не стояла – висіла на тих ременях, а чоловік – один з тих, які вчора забирали в них комбайни, той невисокий бородань, що був за головного, – шмагав її батогом.  Ней ніби в сповільненому темпі побачив батіг, який опускається на розшматовану спину жінки, її синюшне обличчя, а також обличчя чоловіка, спотворене водночас люттю і насолодою. Схожий вираз він вже бачив раз. Саме так дивився Мосен – тоді, коли чекав на розвагу в басейні, а риби все кружляли й чомусь не поспішали нападати…
Ней не встиг подумати. Він просто відбіг та вихопив батіг з рук в чоловіка. Жінка сіпнулась в ременях. Її руде волосся було вимазане кров’ю, під оком наливався синець, губа розпухла.
-    Ти… ти… - в бороданя від ненависті, здається, перехопило подих. 
Він заніс руку, щоб шмагнути Нея. Ну, ось ти й сплатив свої борги, хлопче. Не мамі і не Аліші, а невідомій жінці… яку ця сволота все одно доб’є відразу після того, як розправиться з Неєм. Пробачте, кеп та Дуенде, вам не слід було брати його в екіпаж…
Повітря розірвав сухий короткий звук, і бородань, схопившись за груди, впав. Погляд Нея встиг вхопити дивну деталь: обличчя бороданя перед смертю встигло змінити свій вираз, і шалену лють заступило таке ж шалене здивування.
Потім він зрозумів, що кеп і Дуенде стоять біля нього, спина до спини, і тримають в руках свої розрядники. 
Згадалася фраза з якогось старого фільму, який вони дивилися удвох з Дуенде: «Я дорого продам своє життя!». Ну, скількох вони встигнуть пристрелити – перш ніж пристрелять їх? Втім для цієї жінки це, можливо, буде гарним виходом… а судячи з цих обличь, що оточують їх, це взагалі може стати найкращим виходом. 
Клацнула зброя в чиїхось руках – це, здається, один з цих двох з невиразними обличчями. Ней заплющив очі. Врешті решт, йому було п’ятнадцять, а в п’ятнадцять помирати страшно. А потім розплющив. Напевно, в будь-якому віці страшно… а жінку треба розв’язати. Може, хоча б вона втече, поки цей натовп рватиме їх на шматки.
Ніж в нього був. Такий собі… не ніж, а ножик, й близько не те, що колись подарувала йому Аліша. Але щоб розрізати ці ремені, вистачить. Він кинувся до жінки. Невідомо, звісно, що вона такого зрбила… може, вона злочинниця… але отак повільно вбивати її батогом, ще й видовище з цього влаштувати…
Боги, якщо він виживе… якщо вони вийдуть з цієї халепи живими – він купить собі ніж. Найкращий. Та буде щодня тренуватися із ним…
Поки він різав, щось сталося – Ней не побачив, але почув послідовно 3 звуки. Спочатку ніби щось луснуло, різко то сухо. Другий звук він ідентифікував: це був постріл з розрядника. І відразу після цього – глухий, важкий «гуп». І – чи то вдих, чи то видих в кілька десятків глоток та грудей.
Ней озирнувся. Кеп та Дуенде продовжували стояти спиною один до одного. Значить, хтось з місцевих. А місцеві наїжачилися своїми карабінами чи гвинтівками, чи що це там за зброя, й застигли. Застигле, здавалося, й саме повітря.
Чому вони не кидаються? Тобто, звісно, слава богам, що не кидаються, але – чому?!
Він саме докінчив «пиляти» один з ременів, і жінка щось крикнула, вочевидь,  місцевою мовою – нібито й схожою на загальну, але якоюсь… нерівною, чи що…
Їй щось крикнули у відповідь… і ще, і ще. Голоси, що відповідали, були жіночими. Потім щось клацнуло, і ще щось, і… Нею було не надто добре видно, що саме відбувається – він продовжував різати ці кляті ремені. От, скажіть на милість, який дебіл в’яже стільки вузлів?! Навіть якщо вони збиралися тут забити цю жінку до смерті – тіло ж все одно потім відв’язувати довелося б…
Кеп та Дуенде, здається, теж не розуміли, що відбувається: Ней побачив що вони переглянулися і… здається, трошки розслабилися? Тобто, вони, звісно, зброю не опустили, й пози нібито залишилися ті самі, але щось невловимо змінилося… Що?
Нарешті останній ремінь луснув, і Ней, вирівнявшись, кинув погляд на натовп. Чоловіки – особливо ті, що стояли в перших рядах, - продовжували цілитись з своєї довгоствольної зброї. Але… Але і в чоловіків цих вже цілились. Ну, тобто – не тільки кеп та Дуенде. Жінки. Місцеві жінки, які, вочевидь, володіли зброєю не гірше за своїх чоловіків та батьків.
-    Йдіть, - сказала руда жінка, потираючи руки, на яких ремені залишили сині й багрові синці. 
Потім вона схопила Нея за шию, притягнула до себе та міцно поцілувала просто в губи. А потім, відпустивши, засміялася. І жінки, які тримали «на мушці» чоловічу частину громади, теж розсміялися їй у відповідь. Хтось щось крикнув, хтось підхопив.
-    Забираймося, - сказав кеп. – Тільки… повільно. Ми йдемо, а не драпаємо. Зрозуміли?
-    Ти не боїшся повертатися до них спиною? – спитав Дуенде.
Кеп у відповідь тільки смикнув плечем.