БОРЖНИК. Глава 12

Глава 12

Сіли на краю поля. Здається, на цій планеті не було митниць як таких… і космодромів, і просто майданчиків. І диспетчерів. Та ні чорта тут не було. Зате були безкраї поля, де колосилася якась злакова рослина. В світлі зірок, величезних і чистеньких, ніби вмитих, і місяця рослина здавалася золотаво-рожевою. Якого вона кольору при світлі сонця, Ней не спитав. Хай залишиться таємницею.
Він вийшов з корабля й глибоко вдихнув.
На Дайоні не було таких величезних полів. Так, там вирощували різне – найчастіше орседу, але на не дуже великих ділянках. І комахи дзижчали не так. І небо вдома було геть не таке. І через відсутність місяця ніч взагалі виглядала інакше… Але чому його не покидало відчуття, що тут – майже як вдома? Чому при погляді на це поле, на ці зорі згадувалася мама? Поля, на яких працювали майже всі його дорослі односельці?
Може, це й справді – просто гормональна перебудова, тому його мізки працюють якось не так, як у дорослих?
Відчуття дому… насторожувало. Ніби треба було очікувати чогось поганого. Дивно, правда? Адже тринадцять років він прожив на своїй планеті ну, якщо не прекрасно, то, принаймні, й непогано. І якби послухався маму і не поперся у пажі, то все так і залишилося б нормальним.
Але водночас йому захотілося лягти на землю, закинути голову й дивитися в темне небо, слухаючи цвіркунів. Що він, не довго думаючи, і зробив. Врешті решт, до «години Х», коли сюди припреться хтось з місцевих, ще був час. А зараз – чому б просто не насолодитися цим чистим повітрям, так не схожим на або сперте та загазоване, або стерильно чисте й неживе повітря марин?
По трапу потупотіли ноги – Ней, навіть не дивлячись, знав, що це Дуенде. Потім легкі кроки пошелестіли по колоссю, і щтурман усівся поруч із Неєм.
-    А в мене на планеті ніч синя. Не чорна.
Трошки помовчав, потім зітхнув:
-    Я там не був вже років двадцять. Чи навіть трошки більше. 
Ней трошки підвівся, спершись на лікоть. Освітлене яскравим світлом повного місяцяя, обличчя Дуенде виглядало тонким і майже гарним.
-    Іноді, знаєш, так хочеться… побачити. Вдихнути. В нас там особливе повітря. Ну, тобто, не на всій планеті, звісно, а там, звідки я саме. Там… велике озеро. Знаєш, шо це таке?
На відповідь він не очікував, просто продовжував далі – а Ней просто мовчки слухав.
-    Місцеві річкою звуть, бо там чотири річки в одну зливаються. І вода прісна. Ти коли-небудь плавав у прісній воді? Я пам’ятаю, як уперше у солоній плавав… дивне відчуття… Ну, і пахне солона водойма зовсім інакше. Ех, я б тобі пообіцяв звозити … але навряд чи колись я зможу сам туди повернутися… Величезне озеро, і – пагорби, які поросли смарагдовою травою…
Він неспішно розповідав, і Нею здавалося, що його ніс відчуває всі ці «відтінки»: запах «великої води», солодкуватий аромат квітучих дерев, сухий запах нагрітого сонцем пилу – і водночас важке «амбре» старовинного погребу…
-    В дитинстві мені здавалося, що саме так має пахнути вічність, - всміхнувшись, сказав Дуенде.
В цей самий момент тишу розірвав різкий сухий тріскіт, не надто голосний. Майже відразу вони відчули й запах: озону, підгорілої стерні – і чомусь смаженої органіки. Тільки через секунду Ней побачив, що буквально в метрі від нього серед прим’ятих стебел сіпається те, що щойно було змією. Замість голови у плазуна лишилася тільки обвуглена ямка в землі, що закипала дрібними бульбашками.
-    Довбні, - сказав кеп. – А ну бігом на корабель!

Ней чекав, що кеп виговорюватиме їм, але той не сказав жодного слова: ходив туди-сюди, вочевидь, чекаючи на щось. Чи не вперше хлопець бачив капітана знервованим.
Місцеві з’явилися, коли почало світати. Ті самі, для яких був призначений «офіційний» вантаж: четверо дядьків невизначеного віку і хлопець, на погляд – такий, як Ней. Комбайни вивезли на поле, огледіли, обмацали, хіба що тільки не лизнули. Потім по черзі потиснули кепові руку: спочатку такий самий невисокий бородань, як і сам кеп, потім – кремезний велетень, потім двоє геть невиразних. Дивно, але в жодного з них не було «жирної пики», яку так виразно уявляв собі Ней: звичайні обличчя, худі, різкі та з помітними зморшками – як у всіх, хто багато працює на свіжому повітрі.
Кеп простягнув руку і хлопцю – той здивувався, але теж потиснув. Ней та Дуенде спостерігали через монітор. Ніби-то все було спокійно. Потім кепові передали загорнутий чомусь в білу тканину пакунок з грошима – той відкрив, перерахував. 
Місцеві сіли в комбайни та звалили.
Кеп повернувся до кораблю.
-    Фігово, - прокоментував він. – Жінки мали прийти, поки темно. Вочевидь, щось пішло не так.
Цікаво, звідки він міг знати, що жінки прийдуть вночі? Звідки жінки могли знати, де саме сяде корабель? Ну, ок, місцеві «в ладах» з технікою. Але тут суто чоловічий, чи, як то кажуть, патріархальний устрій. Як, цікаво, вони взагалі зв’язуються з тими, в кого купують те, що тут вважається протизаконним? Вони ж не привезли «аби що», щоб жінки могли собі обрати, що їм потрібно? Вони ж нібито привезли якісь конкретні речі?
Питання, чому кеп досі нічого йому не пояснював, навіть не з’явилося в його голові. Відомо, чому. Бо тільки дебіл сяде на землю на чужій планеті, не подбавши про захист. А Ней взагалі розлігся. А ж там могла бути не лише змія. Якісь комахи, які б відклали йому личинки під шкіру… Та й злак оцей запросто міг викликати алергічну реакцію. Чи мало ще що… Так, Нею вже двічі робили щеплення «від всього на світі», як казав Дуенде, але, звісно ж, насправді цього «всього на світі» було значно більше, і від всього щеплення не рятувало.
Чому він не подумав ні про що? Тому, що це місце чомусь нагадало йому дім? Дуже розумно, нічого не скажеш.
І те, що Дуенде теж не подумав про безпеку, жодного разу не виправдовувало Нея. Дуенде – велика дитина. Але Дуенде й геніальний пілот та «трасер». А він, Ней – просто безтолкове хлопчисько. Ось і все.
-    Не подобається мені це все, - сказав кеп і почухав спину.
Це була ознака того, що він насправді дуже знервований.
-    Злітаємо?
Кеп коротко хитнув головою.
-    Ні. Інакше… інакше нам заплатять лише за вантаж №1. Це майже по нулях вийде. Спробуємо… спробуємо сходити до поселення.
Дуенде здивувався:
-    Впевнений? 
Кеп знов почесав – цього разу перенісся:
-    Скажемо, що хочемо купити щось з натуральних продуктів… може, повірять. Вони пишаються своїми продуктами… 
-    А чому відразу не спитали?
-    Ну, слушно. Мабуть, в нас щось вийшло з ладу?
Дуенде кивнув. 
-    Зробимо.
Зробимо – що?! Ох, як Ней заздрив цим двом! Не тому, що вони такі собі «ратель дез етуаль» – не просто хлопці, які так поводяться, а справжні, яким вже нічого й нікому не треба доводити. Це, мабуть, з часом прийде і до нього. А ось те, як вони розуміли один одного… з пів фрази. З пів слова. Іноді навіть с пів погляду… Він, як не намагався, поки що не міг вловити навіть десяти відсотків. Запам’ятовував фрази, жести, а вловити не вдавалося. А ці двоє – іноді здавалося, що вони відчувають одне одного, ніби колись були єдиним цілим, яке чомусь випадково розділилося на дві істоти.
-    Тільки залишайтеся зовні, - сказав Дуенде. – Зроблю все по вищому розряду.
-    Давай краще не по вищому, але ми полетимо. Щоб ніхто не присікався.
Дуенде кивнув. В його очах з’явився той самий блиск, який зазвичай з’являвся, коли йому доводилося прокладати якийсь особливо складний маршрут чи – одного разу було й таке – проходити крізь пояс дрібних астероїдів. 
-    Ну, тоді тримайтеся.