БОРЖНИК. Глава 9

Глава 9

Але зустріч Чепека та Рьо пройшла на диво мирно. Чепек, рослий красунчик з великими блакитними очима, гострим носом та ямочками на щоках, спростовував Неєву уяву про те, що працівник спецслужб має бути непомітним. На такого, певно, озиралися всі жінки! От би таким стати! Це ж, блін, як в старих фільмах, на які Нея підсадив Дуенде.
Чепек потиснув руку Рьо, потім – Ріку, присівши біля нього навпочіпки. Потім допоміг завантажити тіло Мідзукі в спеціальну коробку – ти то труну, чи ні, Нею труну доводилося бачити лише на власній планеті, і там це була по суті просто довга дерев’яна коробка. А тут – бозна, який матеріал, і отвори якісь дивні, і напівпрозора кришка, яку зверху можна було закрити ще однією, непрозорою.  Гарне обличчя ані на секунду не змінило свого виразу доброзичливості. Може, кеп помилився, і ніяких стосунків між Чепеком та Мідзукі ніколи й не було? І допоміг він… ну, просто тому, що добрий. Як Дуенде. Бо друзям треба допомагати. І дітям теж – незалежно від того, знайомі вони чи ні.
Рьо віддав кепові гроші – готівку, потиснув руку і щось неголосно сказав. Кеп смикнув бровами і трохи схилив голову вбік, потім кивнув.
Ней в цей час попрощався з Ріку. Хлопчик плакав, і Ней теж ледве втримався від сліз. Але ж дорослі хлопці не плачуть, вірно?
Йому не секунду представилося, як буде, коли він вивезе таки маму: маленький будиночок… зручний диванчик. Мама сидить, а він лежить головою в неї на колінах. Ось тоді можна буде поплакати. Тоді буде не соромно. І корчити з себе дорослого не буде потреби.

На цій марині їм не було що робити. По суті, слід було відвезти вантаж, який вони взяли на Дзенсеї, та шукати наступне замовлення. Звісно, це було ризиковано: якщо дзенсеніанці оголосили їх в розшук, то, може, й діставляти вантаж небезпечно… Та кеп сказав, що все ок. До того ж неписаний кодекс торговців (і навіть контрабандистів!) гласив, що вантаж має бути діставлений. І точка.
Але кеп чомусь вирішив затриматися.
-    Хоч подивитися, як пілоти бухають? – спитав він в Нея. – Бо ми з Дуенде збираємось напитися до свинячого вереску. Не хоч – залишайся на кораблі.
Ней хотів. По-перше, його уперше брали з собою саме «бухати». По-друге… йому чомусь здавалося, що сьогодні він відповідатиме за небезпеку своїх старших товаришів.
В барі було темно, голосно і… смердюче. В одному кутку здоровезні товсті дядьки, вдягнені в чорне, курили великі неохайні самокрутки. Виглядали дядьки загрозливо
-    Косяки, - пояснив Дуенде, коли вони всілися за вільний столик. – Це вони кьяромарко курять… - потім зітхнув і з ноткою ностальгії додав. – Колись і я… покурював.
Кеп виразно закотив очі.
-    Ну що?! Типу ти не курив! Всі ми в молодості грішили!
-    Грішили, - легко погодився кеп. – Але це має звучати отак: В молодості і я покурював.
У його виконанні фраза і справді прозвучала інакше: з відтінком розкаяння. А в Дуенде – з ностальгією… і нібито й з натяком, що він і зараз не проти.
Дуенде всміхнувся:
-    Ну, нічого поганого – коли не часто і  в невеличкій кількості. Там цей, каннабінол міститься. Він тривогу знімає. Чистий спокій в одній затяжці! І ще м’язове напруження знімає. Не пам’ятаю, яка саме там речовина, я в хімії не надто. Я, до речі, один з своїх найкращих стрибків виконав під кьяромарко. Так боявся, а покурив – бац, і зробив.
-    Ага, - саркастично відгукнувся кеп. – А потім йшов і в переборку мордою бац – і вляпався.
-    Але ж стрибнув!
-    Але ж міг так само кораблем в щось, як мордою вмазався! – і, повернувши голову в бік Нея, пояснив: - Не тільки агресія притуплюється, але й швидкість реакції. І потім, пілот постійно має бути… насторожі. А не задоволеним життям і самим собою.
В цей момент за столом, де сиділи любителі кьяромарко, почалася бійка.
Кеп вчергове закотив очі:
-    Ага, агресивність впала просто до абсолютного нуля.
Двоє здоровезних охоронців, абсолютно однакових – чи то близнюки, чи, може, спеціалізовані андроїди – швидко навели порядок: просто викинули тих з закладу. Все це зайняло буквально кілька секунд і, що більш за все здивувало Нея – багато хто з інших відвідувачів не звернув уваги ані на бійку, ані на роботу охоронців.
-    А вони ж, може, ще не розплатилися? – спитав Ней.
Кеп хмикнув.
-    В таких місцях, малий, кожен бармен знає, кому можна наливати, а з кого спершу треба гроші узяти. І потім – якщо з них навіть заздалегідь не взяли, їм рахунок надішлють.
-    І вони сплатять?!
-    Сплатять як миленькі. Бо інакше їм ніколи й нічого більше не наллють в жодному барі жодної марини.
Ней декілька хвилин сидів, переварюючи інформацію. За цей час офіціант – дядько не менших розмірів, ніж ті два охоронці, - прибрав зі столика. А ще через хвилину там вже сиділа нова компанія. Стрункі чорноокі люди з м’яко окресленими вилицями та опуклими носами з скругленими кінчиками, перебиваючи один одного, доволі голосно розмовляли, і голоси в них теж звучали м’яко, плавно.
Ней тільки встиг подумати, що ці вже точно не куритимуть ніякої кьяромарко – і ті буквально через кілька секунд після цього запалили якісь палички, які встромили в низеньку металеву підставку, яку, вочевидь, принесли з собою. Тонкий дим відразу піднявся вгору. Запахло чимось приємним – солодкуватим й трохи терпким. Запах здавався знайомим: так, здається, пахло в одній з кафешек на одній з марин, де вони куштували щось дуже смачне – густе, темно-червоного кольору, водночас солодкувате і гостре, причому гострота не обпікала, а розкривалася в роті повільно, розтекаючись теплом… Ех, він би і зараз скуштував оту страву… чи тут тільки наливають, а їжі не дають?
Треба було вдома поїсти. Ну, на кораблі. Звісно ж, Ней обідав… і ще потім трошки перехопив, та, вочевидь, слід було щось з’їсти й перед самим виходом. Шлунок, реагуючи чи то на гастрономічні спогади, чи то на запах ароматичних паличок, скрутився в трубочку. Ней зрозумів, що страшенно хоче їсти.
Майже відразу після цього, ніби прочитавши його думки, до них підійшов офіціант. З таким виразом обличчя, що їсти Ней якось різко перехотів.
-    Ну?
Досі в усіх кафе, в яких Нею доводилося бувати, офіціанти поводилися чемно й привітно. «Добрий день», «Раді вітати», «чого бажаєте»… А тут – оце коротке «ну»…
Шлунок стиснувся в крихітну кульку. Їсти він вже не те що не хотів – а навіть і не зміг би.
-    Кашасу, - сказав Дуенде.
-    Білу?
-    Я схожий на корову?
-    Жовта коштує триста.
-    Хіба я питав?
Офіціант кивнув, щось поклацав в своєму електронному блокнотику і вже з зовсім іншим виразом обличчя обернувся до кепа. Дуенде дочекався цього моменту, потім клацнув пальцями.
-    Деревина яка?
Офіціант помітно збентежився.
-    Я не… я не впевнений…
-    Якщо не амбурана, - занудливим тоном сказав Дуенде, - то, звичайно, триста воно не коштує… Та ладно, тащіть.
Офіціант кивнув вже майже улесливо, ще раз поглянув на кепа.
-    А ви чого бажаєте?
-    Фернет. І колу. І хлопцю – колу. 
-    Неповнолітній? – кутик офіціантового рота смикнувся – певно, це мало б означати усмішку.
-    Він везтиме нас додому.
Офіціант кивнув – швидше самому собі.
-    І, люб’язний – чи є в вас щось… їстівне? – Кеп кивнув в бік Нея. – Підлітки, знаєте…
Офіціант трохи нахилився, сказав драматичним шепотом:
-    Зазвичай в нас лише снеки… Але… можу запропонувати Мільянесу. Е… її зроблять саме для вашого хлопчика…
Кеп всміхнувся:
-    Тоді вже для чотирьох хлопчиків. Ми чекаємо на е… друга. І коли. – велику пляшку. І ще, люб’язний: хай нас ніхто не турбує.
Офіціант ще раз кивнув і зник.
-    Ненавиджу фернет, - зітхнув кеп.
-    Ніколи не куштував кашасу, - Дуенде засміявся, демонструючи свої конячі зуби.
Ней крутив головою, дивлячись то на одного, то на іншого. Він чекав на пояснення – хоча б на які-небудь.
-    Кашаса – це така традиційна випивка на планеті, звідки я родом. Буває біла, її майже не витримують. Чи витримують в пластикових чанах. А жовта – о! Її витримують в бочках зі справжньої деревини! Тому вона й дорога така. А амбурана – це таке дерево… - Дуенде хитро всміхнувся, витримав паузу, потім схилився над столом, наблизившись до кепа та Нея. – Його, кажуть, насправді не існує. Легенди є, що колись існувало, і типу такі бочки надавали кашасі унікального аромату. Та, думаю, це вигадки. А біла – вона просто травою тхне.
Ага, ясно. Тому він і сказав, що не корова…
-    А… звідки ти знаєш? Як не куштував?
Дуенде засміявся.
-    Ну, знаєш, я з своєї планети рано полетів. Знати – знаю, звісно, в нас всі знають, але малий був, щоб мені хтось таке налив. А потім… потім грошей ніколи не було. Та й не хотілось чомусь. Я взагалі більше пиво люблю.
-    А… нащо тоді?!
-    Це такий заклад, - швидко сказав кеп. – Просто повір: так треба. Нас точно ніхто не турбуватиме. Тут, знаєш, кажуть: хороший понт дорожчий за гроші.
Ней не зрозумів взагалі нічого. Слова «понт» він не знав. Проте – добре зрозумів одне: вони зараз викинуть чортову купу грошей незрозуміло на що. Грошей, які він міг би витратити на викуп мами… Кеп же обіцяв!
Втім… це ж не його мама. І не мама Дуенде. Для них зайвий місяць чи рік нічого не значать…
Хлопець осмикнув себе. Він і сам ще кілька днів тому не згадував про маму. Тому звинувачувати своїх старших товаришів в тому, що вони вирішили витратити багато грошей на якусь фігню було… неправильно. Врешті-решт, це їхні гроші. І, врешті-решт, рейс був важким, їм усім погрожувала загибель…
Офіціант приніс випивку – і в цей самий момент до їхнього столику підійшов Чепек. Щось неголосно сказав офіціанту, той кивнув.
-    Ну, хлопці, я хотів подякувати. Хоча все вийшло і не… все одно. Вона б хотіла… щоб її син жив нормально. Так що…
Він мовчки перекинув в себе чарку з чимось прозорим, яку буквально за секунду до того офіціант поставив перед ним.
-    Ну, хлопці, а тепер розповідайте, що треба.