БОРЖНИК. Глава 6

Глава 6

Ней скрикнув та прокинувся. Вже тиждень він щоночі бачив один й той самий сон.
Ось вони підлітають до кораблю, флаєр сідає. Ось Ней і Рьо повільно, намагаючись не привертати нічиєї уваги, виходять, Рьо «офіційно передає неповнолітнього» його капітану, вони тиснуть один одному руки. Ней не був посвячений в деталі – Дуенде якось мав ви відволікти людей, якби вони були, але на майданчику, здається, було порожньо. Ней ще встиг помітити назву корабля, яка, як виявляється, була написана доволі великими буквами: SUDESTADA з стилізованим зображенням сонця в першій D. Ней навіть встиг помітити, що сонце має людське обличчя, а промінці в нього через один прямі, а через один звилястя.
А потім…
В відкритого отвору їхнього кораблю вискочив хлопчик – маленький, років трьох, - і стрімголов кинувся до Рьо.
-    Отауса, сабісі ката! Ковакатта!
А потім до ритмічних і безперервних, але не надто голосних звуків вантажного майданчика доєдналися несподівані різкі сухі звуки, дуже голосні. Ней спочатку навіть не зрозумів, що саме відбувається. А в наступний момент з корабля вибігла ще якась постать, невеличка, і кинулася до них, а ще через секунду щось збило з ніг самого Нея.
А потім все було якось загальмовано. Ней зрозумів, що лежить на плитах, притиснутий до них вагою кепа. А кеп звідкісь дістав зброю з доволі довгим стволом і кілька разів вистрелив – Ней зрозумів, що до цього він чув такі самі звуки, і, значить, хтось стріляв у них. А потім звідкись зверху, з великої вишини, перевалилася через поруччя перевалилася абсолютно чорна постать, і довго й гарно летіла вниз… а потім з глухим стукотом вдарилася об бетон, який відразу почав червоніти під нею.
Неподалік голосно плакала дитина – Ней на секунду розгубився, не розуміючи, звідки тут могла взятися дитина, а жінка лежала на бетоні, і навколо неї теж було червоне, і червоне сочилося крізь пальці чоловіка, який однією рукою тримався за груди, а іншою підтримував жінку за голову…
-    Ти цілий?! – Нея підхопив вгору Дуенде, який теж взявся незрозуміло звідки. – Цілий?!
-    Забери його, - коротко сказав кеп, - І обережно, може, стрілець був не один.
Дуенде, прикриваючи Нея з усіх боків водночас, потягнув хлопця до кораблю. Ней біг за інерцією, а в голові його крутилася лише одна думка: а як це так виходить, що худий Дуенде – і прикрив його з усіх боків? Такого ж просто не може бути?
Потім Дуенде швидко огледів хлопця, переконуючись, що той цілий, наказав не вставати с крісла і убіг. 
Ней посидів кілька хвилин і підвівся. Ну, він цілий – садно на коліні не рахується, - зовні вже не стріляють, а, значить, він може чимось допомогти. Він вийшов – і своєчасно: Дуенде саме повертався з дитиною, яка билася у нього в руках, плачучи та кличучи маму.
Ней геть зовсім не знав, що робити з малим. Та він би навіть гадки не мав, що робити зі спокійною дитиною! А тут – малий в істериці, в якого на очах щойно трохи маму не вбили… чи… чи вбили?
Ней всівся на крісло і, погойдуючи малюка, почав співати йому пісеньку. Ту, якою мама колись заколисувала його. І яка, як він думав, вже геть забулася – але зараз спливла в пам’яті. Маленький – цікаво скільки йому? три? менше? – довірливо притулився до Нейового плеча й лише тихенько схлипував, а Ней гладив його по волоссю і співав, співав, а потім бурмотів щось заспокійливе, а потім ще співав… Він вже знав, що в малюка проблеми зі слухом, але чомусь невибаглива пісенька все ж таки заспокійливо подіяла на дитину.
А потім Дуенде щось крикнув – хлопець не встиг зрозуміти, що саме, - і їх притиснуло перевантаженням, таким, що аж суглоби почали боліти. Маленький – боги, як же його там, Рюкі? Рокі? – схлипнув і вчепився в його плече…
Вочевидь, кеп знов виконав свій славетний «брудний стрибок», але цього разу він не відчув навіть половини того, що відчував тоді, на Ешперансі. Чи то через психологічну виснаженість, чи, може, тут просто фізичні умови для стрибка були кращі – бозна.
А потім Дуенде привів Рьо – той був геть блідий, ніби втратив багато крові, його хитало. Дуенде забрав в хлопця з рук малого та мовчки віддав його батькові, а потім взяв Нея за руку і повів до каюти.
-    Вона… ця жінка…
-    Її звали Мідзукі Івакі.
Звали… Все ясно, можна не ставити ідіотських запитань. Її звали… кругле личко, чорне волосся, перелякані темні очі… він навіть не встиг її роздивитися. І не роздивиться вже ніколи. Як же так?!
-    Це я винний, - сказав Дуенде, згорбився та всівся на край Неєвого ліжка, схожий на великого настовбурченого птаха. – Анто сказав: не випускати, поки не злетимо. А вона… кнопку натиснула. Каже – малий боїться в темряві… і я думаю: ну, що може статися… А ось – змогло…
З усього виходило, що коли подлетіли Ней з Рьо і кеп вийшов їх зустрічати – жінка не встежила, хлопчик вискочив. А цей покидьок, якого в результаті пристрелив кеп – він цілив саме в дитину. Жінка кинулася та закрила сина собою. Це сталося за якісь кілька хвилин, а щоб пересказати – взагалі кількох секунд вистачить. А молої жінки, сповненої сил, любові – її просто більше немає.
Ней не знав, що сказати Дуенде. Не знав, як поводитися з Рьо. Певно, треба було якось…ну, може. Співчуття виказати? Але насправді він ще ніколи не бачив нікого мертвим. І, тим більше, ніхто ще не вмирав у нього на очах. Ну, майже на очах – самої смерті він так і не побачив. Та від цього було не легше.
Здається, єдиний, хто якось зберігав холоднокровність та якісь залишки здорового глузду, був кеп. Він завантажив Дуенде роботою – так, що тому, певно, було ніколи роздумувати над своєю провиною (якої, на погляд Нея, просто не існувало – врешті решт, жінка ж сама попросила їх випустити, і сама не вгледіла за дитиною). 
А Нею доручив Ріку, бо Рьо більшу частину часу проводив в холодильнику поряд із тілом своєї дружини.
-    Я… я не знаю, що робити з такими… маленькими!
-    Я знаю ще менше, - відрізав кеп. – Ніколи не мав дітей. І – погодься, від мого дитинства минуло значно більше часу, ніж від твого. Ти хотів бути корисним – настав твій зоряний час. Йди і будь.
І Ней був. Він малював з малюком на планшеті, грав в якісь ігри, які сам і вигадав, навчив його давно забутої грі в камінці, в яку грав на рідній планеті. Пригощав всякими смаколиками.
Це… допомогало. Певно, і маленькому Ріку, але вже точно – самому Нею. Який весь час згадував, згадував ті сухі звуки, і ту червону пляму на плитах, і ту постать, яка так повільно летіла вниз через поруччя і з таким неприємним звуком шльопнулася на бетон…
Але це, скоріш, все ж таки був кошмар його ночей. Вдень його більше мучили зовсім інші спогади.  Мама, яка халишилася на тій чортовій планеті, назви якої він досі не знав.  Мама, з якою він не встиг навіть попрощатися. Мама, яка, як виявилось, мріяла вивезти його звідти. Мама, яка, певно, не замислюючись, так саме віддала б за нього своє життя, як це зробила бідолашна Мідзукі заради свого маленького сина…
Але він, Ней, був майже дорослим. І – в нього був Денде… і навіть кеп був, по-своєму, в дивній манері, але – був. А в цього малого зараз не було нікого. Мама загинула, а тато…
І Ней з усіх сил старався. Це було не так вже і важко – старатися, особливо з урахуванням того, як радів малий появі Нея, як починали сяяти його очі – одне глибокого карого кольору, як в його батьків, і інше – блакитне, крижаного відтінку.  
В перший день Ней намагався не витріщатися на ці різні очі і на біле пасмо волосся над лобом. На другий – звик, як звик і до того, що малому Ріку все доводиться говорити голосніше та чіткіше, і вже навіть не замислювався про це. Йому просто з усіх сил хотілося, щоб малюк усміхався… і трошки рідше запитував, чи скоро з’явиться мама. Що відповідати на таке питання, Ней не знав. Напевно, будь перед ним малюк з його рідної планети – він розповів би про Небеса… про те, що його мама стала янголом і виконує тепер дуже важливі завдання від богів. Та – звідки йому знати, в що саме вірили на Дзенсеї?
Здається, на сьомий чи на восьмий день, вклавши малого спати, він повертався до себе в каюту і раптом побачив, як кеп йде в бік холодильників. Туди, де проводив дні біля тіла дружини Рьо.
Ней трошки подумав – і пішов слідом. Кеп, він… він, беззаперечно, хороша людина. Але різка. А раптом він скаже цьому Рьо щось таке, від чого той візьме й накладе на себе руки? І бідний Ріку залишиться взагалі один…
Ней не дійшов до холодильника зовсім трошки – залишився в коридорі, готовий втрутитися в будь-який момент.
-    Не набридло? – поцікавився кеп, відділений від Нея тонкою переборкою.
-    П-п-перепрошую? – по голосу Рьо було зрозуміло, що весь цей час він плакав.
Все ж таки кеп – рідкісна скотиняка.
-    Не набридло бути свинею?
Ого! Ней зробив кілька кроків уперед, став ближче до дверей. Точно доведеться втручатися – або кепа заткнути, або… або Рьо скручувати, бо він запросто може кепу врізати. Й по заслузі: все ж таки за своїм язиком слід слідкувати. Особливо коли спілкуєшся з людиною, яка вбита горем.
-    Перепрошую?
-    Якби твоя дружина залишилася жива, їй було б варто кинути тебе й знайти когось більш гідного.
Блін, ця розмова точно добром не скінчиться. Ней тихенько відчинив двері і увійшов. Напівтемне приміщення освітлювалося лише одним світильником – тим, що був розташований біля холодильника, в якому… І в блакитнуватому хворобливому світлі один навпроти одного застигли двоє: Рьо – блідий, з закушеною губою, і кеп – в перебільшено розлабленій позі, з руками в кишенях. 
Кепові слова явно вивели Рьо з себе, і той ледве стримувався, щоб не вдарити. Он як кулаки стиснув! Але кеп – він тільки мав вигляд такого собі вахлачка. Ней вже знав, яка в нього насправді швидкість реакції. Певно, за інших обставин він би із задоволенням подивився, як би хтось спробував кепа вдарити. Але – не зараз. Не Рьо. Та його, бідолашного, жалко аж до сліз! А кеп… Ну, в нього емпатія, здається, на нулі, якщо не нижче.
-    Вона віддала життя, - тихо, але з силою сказав кеп. – Віддала звичне життя, щоб жити з чоловіком, якого обрала. Гадаю, в неї було непогане життя до зустрічі з тобою, га?
Рьо мовчав, стиснувши руки.
-    Мовчиш? Ну, звісно. Так я продовжу. Вона віддала все, щоб народити від тебе дитину. Віддала все, щоб рятувати дитину протягом трьох чи скільки там малому років – від релігійних фанатиків. Віддала своє життя, щоб врятувати його життя. А ти? Що ти робиш? Чим ти їй віддячив за все це?
-    Я її кохав, - тихо відповів Рьо. – Я її так кохав, що тоді, покидьку, навіть не снилося! Ти взагалі знаєш, що таке кохання – якщо смієш мені оце все казати?
-    Звісно, що ні, - легко погодився кеп. – Звідки ж мені знати, що таке кохання, правда? Такі, як я, не заводять родин. Не народжують дітей. І не видають їх потім напризволяще. Як ти кинув свого сина. Може, для нього краще було б, якби я викинув тебе в космос? Іноді краще мати спогади, ніж живого батька-слимака.
Рьо кинувся на кепа одним блискавичним рухом. Вочевидь, фізично він був сильним хлопцем, цей Рьо. Вищим за кепа. І ще його вела ненависть. Здається, він готовий був виплеснути на капітана весь свій біль. Рьо бив кепа так, як, певно, хотів би лупцювати того покидька, який вбив його дружину.
Ней втрутився всього через кілька секунд. Довелося як слід вчепитися, щоб відтягнути його від капітана, і коли це нарешті вдалося – Рьо, здається, взагалі не зрозумів, що відбулося. Важко дихаючи, він озирався навколо диким поглядом. Кеп повільно підвівся. Під оком наливався синець. Рот був розбитий. Він сплюнув згусток крові – щось клацнуло об підлогу. Ней відчув, як Рьо здригнувся в його руках.
-    Я… я…
-    Б’єшся ти як шестирічне дівчатко.
Кеп ще раз сплюнув, потім витер рот, розвезши кров по всьому обличчю, потім повернувся та вийшов. Рьо ще раз смикнувся – Ней розтиснув хватку.  Той кинув ще один дикий погляд на Нея й вискочив слідом за кепом.
Ну, навряд чи він наздожене його й продовжить бити. А якщо й так… розберуться якось. Ней підійшов до висунутої полички, на якої, прикрита якимось покривалом, лежала мертва жінка. Йому було дивно і… і страшно, нащо брехати, але хлопець примусив себе подивитися в мертве обличчя. Жінка виглядала… умиротвореною. Спокійною. Ніби там, за гранню життя, де вона тепер знаходилася, вона знайшла відповіді на всі запитання. Можливо, так і було? Може, там вона змогла зазирнути у майбутнє – і побачити там свого сина? Живого, здорового, без оцієї вади? І… і з нормальним татком, який взявся нарешті за розум та замість повного занурення у власне горе займається сином?
Ней прикрив мертве обличчя – так було заведено на його планеті, він знав це, хоча ніколи й не бачив. А потім засунув поличку назад до холодильника і зачинив дверцята.