БОРЖНИК. Глава 5

Глава 5

Вони посадили таксі на межі міста – тут були якісь виробництва, які, певно, не потребували людського надзору, а також закинуті будівлі. Можливо, такі самі виробництва, які з розвитком новітніх технологій втратили свою актуальність. Виглядали ці будинки як привіт з минулого – щось схоже годину чи більше тому вони бачили в музеї.
Дуенде залишився біля флаєра. Ней пішов з кепом і зупинився на півдорозі: він мав спостерігати, чи не слідкуватиме за ними хтось. Він старанно крутив головою в різні боки, але тут, здається, не було нікого, крім них та якихось комах, які видавали сухий монотонних стрекіт, трошки з металевим «присмаком».
Кеп підійшов до дверей, постукав. Щось неголосно сказав – Нею з його місця не було чутно. Двері зі скрипом відїхали сантиметрів на п’ятнадцять. Кеп сказав щось ще, потім щось показав. Нею було страшенно цікаво, але кеп не поділився цією інформацією.
Потім в отворі з’явилося обличчя: кругле, обрамлене чорним прямим волоссям. Молода жінка теж щось сказала, потім кеп повернув голову в бік Нея та махнув рукою.
Хлопець підтюпцем підбіг.
-    Це Ней. Він полетить з вашим чоловіком.
Ней вже знав: кеп та Дуенде вивозитимуть жінку і дитину, а він має ще «погулятися» містом з батьком дитини. Типу – він підліток, захотів екскурсію, йому винайняли супроводжуючого. Як на нього – так собі прикриття, але, по-перше, капітан та штурман все ж такі мали якусь… кримінальну історію – згадати хоча б, як кеп вивозив його на Ешперансі. По-друге – кеп радився з тим Чапеком чи Чопеком, Ней все ніяк не міг запам’ятати. А по-третє – хіба хлопець сам міг хоча б щось запропонувати? Він на цьому взагалі не розумівся, якщо не враховувати пригодницьких та шпигунських романів, які він «ковтав» з великою швидкістю. Та хто скаже, чи справді самі автори цих романів розумілися на тому, що писали?
Жінка торкнулася свого годинника. А оце вже дарма! По годиннику – як і по будь-якому засобу зв’язку – їх можуть вистежити. І тоді вся ця їхня епопея з маскуванням – фігня повна.
В дверях з’явився чоловік – доволі молодий, принаймні, молодший за кепа. Жінка щось сказала незнайомою мовою – ритмічною, чіткою, ніби крокуючою.
Опа! А якщо цей… дядько не розуміє загальної? Як Нею з ним спілкуватися? І хто повірить в те, що дві людини, які не розуміють одна одну, разом на екскурсії?
Дядько кивнув дружині, потім потиснув руку капітану і простягнув долоню Нею.
-    Рьо, Масакі Рьо.
Ага. І що з цього ім’я?
-    Ней, - хлопець простягнув руку у відповідь.
Раптом згадалося, що коли кеп возив його до Відділу опіки, він назвав там якесь прізвище. Згадати б ще, яке саме.
Рукостискання вийшло приємним: в міру міцне, не надто довге і не надто коротке, без зайвого тиску. Таке… довірче.
-    Рьо – це ім’я, - пояснив чоловік. – Мені буде приємно, якщо ти звертатимешся по імені.
-    Даруйте, але йому краще звертатися до вас містер Масакі, - втрутився кеп і з досадою хитнув головою. – За легендою ви екскурсовод, якого ми винайняли для хлопця. Хіба вашому суспільству властиво, щоб наймач звертався на найнятого на ім’я? Чи взагалі молодший до старшого?
Містер Масакі ніяково всміхнувся.
-    Так… я не подумав, вибачте…
-    То ви берете флаєр. А ми виклакаємо великий вантажний. Саме сюди нам мають діставити вантаж, який ми повеземо з планети. Нас завантажать, потім ми заберемо вас з дитиною, - кеп повернувся до жінки. – Там, звісно, буде трохи незручно. Але з украхуванням вантажу ваша вага буде непомітною в флаєрі. До того ж вантаж вже пройшов митне оформлення за процедурою TIR. Так що перевіряти не будуть.
-    Я не зрозумів, - повільно сказав Рьо. – Вони… поїдуть поруч з контейнером?
Кеп зітхнув.
-    Вони поїдуть в контейнері. Ми, е… ну, скажімо так, перепломбуємо його.
Ого! Оце так поворот! Все цікавіше й цікавіше!
-    Але вам не слід затримуватися. Вирушайте. Ви вже вирішили, що покажете нашему молодшему членові екіпажу?

Екскурсія, прямо кажучи, виходила так собі. Рьо постійно збивався з теми, дивився на годинник і вираховував, чи привезли вже вантаж… чи полетіли вже замовники… чи його дружина і син – Мидзукі та Ріку, тік їз звали, - чи вони вже в контейнері? Чи не злякався маленький Ріку – він не дуже любить темряву, а в контейнері, певно, темно… Хоча, звісно, мама з ним поруч, з мамою він зазвичай не боїться…
Ней намагався підбадьорити його, а для себе вирішив: він родину заводити не буде. Якщо життя космічного аватнбриста таке… різноманітне – то краще бути самому, не мати прив’язаностей… не мати слабких місць, в які тебе можуть вдарити вороги.
Вони зробили кілька кол над містом – Рьо все ж таки розповів про головні визначні місця, але Ней, якому передалася збудженість його супутника, слухав у пів вуха і майже нічого не запам’ятав. Це взагалі-то було погано: а як їх хтось зупинить та запитає? Вся легенда піде прахом. 
Але ніхто їх так і не зупинив, і коли час добіг кінця, обидва зітхнули з полегшенням. Тепер залишалося лише, щоб Рьо діставив Нея до корабля… запрограмувати аеротаксі, щоб воно полетіло куди подалі, та якось непомітно запхати Рьо до трюму, в якому був такий таємний відсік, де його не знайдуть усі митниці всесвіту.
Здавалося, вже нічого не може піти не так.
І, звісно ж, все пішло не так.