ВІЛЬНИЙ. Глава 10

Глава 10

Ней крокував поруч з кепом – спокійний та зосереджений. Ця розмова, підслухана позавчора, багато що примусила сприймати по-іншому. Можливо… можливо, небалакучість кепа, його суворість до Нея – вона була не тому, що хлопець йому не подобався? Може, він і справді хотів, як краще?
Вчора ввечері кеп коротко повідомив, що він вже домовився – «порішав». Що у Нея візьмуть аналіз крові – на якісь там «маркери», які можуть підтвердити, що його мати родом з цієї Ешперанси. І що тоді його «адаптують» швидше. Ні, він сказав не «адаптують», якесь інше слово, але Ней його благополучно забув.
Треба прийняти свою долю… і бути вдячним за те, що ці двоє для нього зробили. Ну, і… і все… Не очікувати чогось більшого. Не… не сподіватися… До біса все.
Ха, забудеш тут – якщо навіть оце «до біса», як і «дідько» він перейняв у своїх… е… друзів? Рятівників?
Ней мовчки відсидів в невеличкій приймальні, очікуючи своєї черги до якогось чиновника – до якого саме, він не вникав. Заповнив документи. Поставив підпис (саме вчора Дуенде запропонував вигадати підпис і натренував Нея підписуватися швидко та впевнено). Перейшов до іншого кабінету, де однакові молоді жінки – вочевидь, теж роботесси, але не такі, як у Відділі опіки, – в однаковій формі брали кров на аналіз. Чиновник, до речі, був схожий на людину… але – хто там його знає.
Потім вони поїхали ще кудись – Ней уперше летів флаєром, рух тут був доволі напружений, в кілька «полос» на одному рівні, та в кілька рівнів. Певно, якби це сталося раніше – він би висовувався, намагаючись розгледіти все детальніше. Зараз.. зараз йому було все одно.
Врешті-решт, якщо його тут – дідько, що ж там за слово було? Адаптують… асимілюють… втім, яка різниця… Якщо він залишиться тут, то ще встигне роздивитися.
Потім був кабінет, наповнений різноманітним приладдям. Щось дзижчаще залетіло йому в ніс, потім вилетіло. Щось літало туди-сюди перед очима.
-    Слідкуй за рухом, головою не крути. Зрозумів? – спитав один з людей, які досліджували його. 
Ней кивнув. Він виконував все без нарівань, молячись лише про одне: щоб це все нарешті скінчилося.  І щоб кеп нарешті пішов. Бачити його поруч – і розуміти, що це востаннє… це було боляче. Ха! А він ще здивувався, що кеп взяв все на себе, а Дуенде просто попрощався із ним на кораблі… Та якби все це слід було витримувати при Дуенде – Ней би просто зламався.
-    Ви офіційний опікун? – запитав один з дослідників – хто там вони були, мабуть, лікарі? – в кепа.
Той кивнув.
-    Підпишіть.
Кеп щось підписав.
-    Ну, що, Ней… е… - а прізвище яке?
-    Фіґейра, - швидко сказав кеп.
Ого. Тепер в нього прізвище є. Мабуть, це круто. Ну, кеп міг хоча б попередити. А то Ней ще забуде. От буде прикол, коли Нея покличуть, а він не зрозуміє, що це саме до нього звертаються.
-    Для завершення процедури необхідно виконати корекцію. Ви можете залишити хлопчика тут – підписавши папери, ви передали повноваження. А можете супроводити самі: ми вважаємо за доцільне, щоб пом’ягшити адаптацію дитини, з нею має знаходитись доросла людина, до якої дитина звикла.
-    Коррекцію?
Лікар, чи хто він там був, щось довго пояснював. 
«Залиш мене тут», - хотів сказати Ней кепу, бо це все вже було… нестерпно.
-    Я відвезу, - сказав кеп швидко. – Врешті-решт, це наш останній день разом…
Лікар ще щось бубнив, Ней не прислухався.
Значить, доведеться витримати ще поїздку з кепом. Ну, що ж. Цей день тягнеться довго, але колись скінчиться і він. Треба просто… витерпіти. Дуже хотілося плакати, але при всіх цих людях, а може, й не людях зовсім, а теж роботах Ней цього робити не буде. І не при кепові. 
Кеп взяв його за руку.
-    Полетимо на автоматичному таксі, - сказав він якось удавано бадьоро. – Ти ж же не літав на автоматичному?
Серйозно?! Вони сюди дісталися на автоматичному. В кепа що, клепки перемкнуло?!
-    Давай-давай! – кеп потягнув його за руку за собою.
Він життєрадісно всміхався і нагадував… ідіота він нагадував, ось кого. Що взагалі відбувається?!
Таксі прибуло за півхвилини – про це, до речі, було в якомусь рекламному ролику про Ешперансу. Щось типу «ми робимо найкращі годинники в галактиці, і наш транспорт працює як годинник». Ну, чи щось подібне.
-    Швидше, швидше, залізай!
То кепу теж не терпиться його позбутися? Чому тоді не залишив Нея просто там? Ці дядечки і самі прекрасно б завезли його куди там треба…
Кеп назвав якусь адресу, і таксі полетіло. А потім сіло, і кеп знов тягнув його кудись, вони трохи не бігли, а потім влізли в якийсь ще транспорт, Ней гадки не мав, як він називається. Проїхали кілька зупинок, вилізли та знов дуже швидко йшли. Щось явно було не те. Хіба не можна було дістатися до потрібного місця таксі? Ней ще зрозумів би, якби кеп економив гроші, та йому ж дали картку, якою розраховуватися в таксі?
Він глянув на кепа. Той виглядав… наляканим? Та ні, не буває він наляканим ніколи. В принципі всі емоції, які відображувало капітанове обличчя – це були різні ступені зосередженості. Здається, навіть повністю розслабленим Ней його не бачив.
Але зараз зосередженість, вочевидь, була максимальною – на грані… тривоги?
Кеп втягнув Нея ще в якийсь транспорт. Про такий хлопцеві навіть читати ще не доводилося: вагончики висіли на товстому дроті і рухалися просто в повітрі.
Ну, е… капітан – ризиковий чувак. Сам би Ней в такому не поїхав. Впасти з такої вишини – красно дякую…
Ней на секунду закляк. Чомусь йому не було страшно літати в космічному кораблі, де будь яка мінімальна помилка могла стати фатальною. На флаєрі-таксі літати – не страшно. А ось їхати в вагончику на вишині в двадцять метрів над землею – моторошно, аж дрижаки беруть. Де логіка?
Хлопець засміявся – і відчув, як його відпускає напруження останніх днів. Чомусь виникла впевненість, що все буде добре. Не важливо, як саме, але – добре. Кеп глянув на Нея з цікавістю – і засміявся сам, і через хвилину вони вже реготали, витираючи сльози, не в силах стриматися. 
Вони вийшли з вагончика і пішли кудись, де не було навіть стежини.  Якась давно переорана пустош, на якій зараз росли самісінькі бур’яки – навіть дивно, що на чистенькій, «вилизаній» Ешперансі знайшлося таке місце. Праворуч від них був обрив – майже такий самий, як на рідній Неєвій планеті. Ха, хлопець тільки зараз зрозумів, що навіть гадки не має, як вона зветься. Коли він жив там – то й не задумувався про це. Планеті – і планета. Тим більш, що інші планети для нього, як, певно, і для більшості його односельчан, були чисто гіпотетичними. Треба буде спитати в Дуенде…
Ага, в Дуенде… якого він більше ніколи не побачить…
І саме коли він це подумав, зверху почувся якийсь гуркіт, і на пустир метрах в п’яти від них сів флаєр. Прозорий ковпак відкинувся.
-    Швидко, швидко, - крикнув звідти Дуенде та махнув рукою.