ВІЛЬНИЙ. Глава 9

Глава 9

Кеп примусив хлопця читати про Ешперансу. Інформація здавалася казкою. Найвищий рівень життя в галактиці. Найкраще медичне обслуговування – до того ж абсолютно безкоштовне й доступне усім. Найдовша середня тривалість життя серед усіх населених планет. Освіта – доступна кожному. Найнижчій рівень безробіття. Екологічно чисті продукти.  Екологічно чистий транспорт. Контроль клімату. Коротше… коротше, якщо мама дійсно дитиною жила тут, то зрозуміло, чому вона вважала це місце раєм.
Але чим більше Ней дивився, слухав та читав – тим більше в нього складалось враження… несправжності. Він кілька разів бачив лялькові вистави: барон мав власний театр, а під час ярмарків «долучав до мистецтва» своїх підданих. Декорації були зазвичай намальовані чи то на полотні, чи то на картоні – доволі-такі умовні зображення вулиці, чи лісу, чи багатого будинку. І ось чомусь від всієї цієї пишноти Ешперанси виникало відчуття отаких самих картонних декорацій.
Ну, певно, він просто упереджений. Не хочеться йому на ту кляту Ешперансу. Звісно, кеп – не подарунок… і іноді так просто й хочеться заплющити очі й більше його не бачити. Але…
А може, Ней дійсно просто боїться? Боїться всього нового? Йому зручніше звикнути до вибриків кепа, ніж спробувати щось нове? Може, на цій планеті він дійсно буде щасливим? Як оці жителі на рекламних зображеннях – щасливі, спокійні, вдоволені… Тьху, бридкі пики.
Цього разу вантаж був цілком собі легальний: якісь мікросхеми для медичного обладнання. Кеп сказав – «підфартило на Чарші». Ага, просто-таки підфартило. З урахуванням того, як вони дісталися на саму Чарші – щось там було нечисто. Чи то кепу вже надто треба було потрапити на цю кляту Ешперансу, чи, може, він спеціально взяв заказ, щоб Нея сюди доставити – бо «пасажир» йому вже настільки набрид…
Та й боги з ними. Яка різниця? Зовсім скоро це його аж ніяк не стосуватиметься.
Але як він не намагався налаштуватися так, щоб переважною емоцією стала злість, все одно прощання з Дуенде вийшло надто емоційним і трагічним. Вони обидва плакали, Дуенде гладив Нея по голові, а хлопець вчепився в футболку старшого друга і ніяк не міг відірватися. І навіть кеп не перешкоджав – витримав хвилин двадцять, і тальки потім сказав, що їм вже час йти.
Речі Нея кеп склав в наплічник, який, як виявилося, він спеціально купив на Чарші. Туди були завантажені його особисті речі: все те, що йому купили, книжка, яку йому подарував Дуенде. І навіть комбінезон та черевики, які він носив  на кораблі. Це… це було щемливо. Ще в наплічнику були дві якісь великі коробки: одна доволі пласка та широка, інша – довгаста, вузька.
Від корабля вони проїхались рухомою доріжкою – такою самою, як на марині-рину., але зовсім недовго: на відміну від Чарші, де нікому не було ніяких справ стосовно того, хто ти й звідки взявся, на Ешперансі слід було надати всі необхідні документи, якщо ти хотів хоча б просто вийти та прогулятися територією космопорту.
Далі вони пішли пішки. Кеп міцно тримав Нея за руку – певно, для того, щоб хлопець не збіг. Ха, та він і так не збіг би. По –перше – куди?! По-друге – навіть якщо б Ней захотів десь заховатися, пересидіти і повернутися на корабель, в нього не вийшло б. Бо тут все рухалося, їхало, летіло, переїжджало з місця на місце, скавчало, скреготіло, деренчало, дзижчало, що він, певно, загубився вже на відстані в сто метрів від корабля. А вони відійшли вже на значно більшу відстань.
Вони підійшли до скляної будки, на якій було написано «Прикордонний контроль». Ну, принаймні, алфавіт тут такий самий використовується, і розмовляють на Єдиному… а то деякі слова кепа та Дуенде просто пролітали повз його свідомість.
Всередині сиділа строга молода жінка в ідеальному вбранні.
Кеп зайшов, тягнучи за собою Нея.
-    Вітаємо вас на прекрасній Ешперансі, - беземоційним голосом сказала жінка. – Але прошу дотримуватися правил. До приміщення заходимо по одному.
-    Ми вдвох, - пояснив кеп.
-    По одному, - повторила жінка, 
Перед нею в просторі «висіла» ілюзорна клавіатура, на якій вона з величезною швидкістю щось друкувала. Монітора ніде не було. Е? це як? 
-    Вийди на секунду, але від дверей не відходь, - неголосно сказав кеп.
Ней кивнув та вийшов. Вже через кілька секунд його покликали назад.
-    Вітаємо вас на прекрасній Ешперансі!
Її що, заклинило на цій фразі, чи що?!
-    Вам необхідно звернутися у відділ опіки. Це знаходиться…
Жінка потикала довгими пальцями, щось продзижчало, вона взяла маленький папірець з адресою і простягнула капітану. Потім з дзижчащого пристрою виповзли ще два папірці – документи, які дозволяли тимчасове переміщення в межах певного району міста. На сьогоднішній день до шостої вечора.
-    Дякуємо за звернення. Завжди раді допомогти.
Вони вийшли.
-    Роботесса, - пояснив кеп, не очікуючи Неєвого запитання.
Роботесса? Ні фіга собі! Ну, тобто, Ней вже знав про роботів – що це, вибачте, не тільки коробочки, які самі миють вікна, як це відбувалося в замку барона. І про людиноподібних він вже дивився кілька відео, але побачити на відео – це одне, а отак, вживу – зовсім інше! Надто вже вона… людиноподбіна виявилася.
Кеп купив якусь невеличку штуковину, щось поклацав на своєму наручному комунікаторі.
-    Вітаємо на прекрасній Ешперансі! – проспівав комунікатор таким самим приязним беземоційним голосом. – Вкажіть кінцеву адресу вашого маршруту.
Кеп назвав адресу і у відповідь отримав довгу розповідь на тему, як туди дістатися – якщо в тебе є гроші, як – якщо трошки менше, і як – якщо грошей взагалі немає. Останній варіант, судячи з слів маршрутизатора, виявлявся найкращим, бо дозволяв «ознайомитися з чудовими пам’ятками унікального міста Азулселеші». Далі маршрутизатор почав розповідати про кожну «чудову пам’ятку», перебиваючи сам себе повідомленнями, що через двісті метрів треба буде повернути діворуч… і обов’язково зайти в двір, в якому зберіглася унікальна статуя Саун Гравіту ду Вазіу, святого покровителя гіперпростору.
Нея від цього тексту вже почало трохи нудити. З кам’яного обличчя кепа було незрозуміло, як він реагує на все це, але коли той нарешті вимкнув звук і залишив лише карту, яка висіла невеличкою плямкою просто над його годинником, Ней зрозумів, що навіть незворушного капітана пройняло.
«Відділ опіки» займав цілий поверх у великій будівлі з вікнами від підлоги до стелі. Величезний відкритий простір, розділений скляними перегородками на невеличкі «клітинки», і в кожній клітинці – така сама роботесса, як в прикордонному пункті. Ну, майже така сама: вони відрізнялися кольором очей та волосся, та ще зачісками. Але обличчя були абсолютно однакові.
Ней задумався. Нащо в їхню зовнішність внесли зміни? Певно ж, дешевше було «штампувати» зовсім однакових. Але – чомусь все-ж таки внесли. Може, для того, щоб люди не сприймали їх як роботів? Ну, типу – вони різні… Але ж різними вони не були! Безглуздя якесь!
У відділі опіки привіно-байдужа роботесса повідомила, що Нею необхідно мати документи на в’їзд. А щоб отримати документи на в’їзд, він має мати офіційного опікуна з документами, які це підтверджують, в якого будуть документи на в’їзд, та власні документи. Оскільки власних документів в нього немає, потрібно подати запит на отримання таких документів. Але для цього має бути офіційне підтвердження опікунства та підтвердження того, що йому дозволили в’їзд. А щоб отримати дозвіл на в’їзд, треба документи – його та опікуна.
Коротше кажучи, замкнене коло.
Ней зрадів. Може, через усю оцю тяганину кеп передумає його тут висаджувати та залише на кораблі?
Хоча, з іншого боку, якщо капітан вже вирішив його позбутися, то висадить десь в іншому місці…