ВІЛЬНИЙ. Глава 5

Глава 5

Схоже, вони обидва почувалися розчуленими. Дуенде запропонував заскочити до кафе, а потім вже повернутися на корабель. Ней, звісно ж, погодився.
Вони саме обирали, що б з’їсти – крім омріяного Неєм тіраміса, - як до їнього столику підійшли двоє. Виглядали вони геть буденно, але хлопець чомусь підібрався. От не сподобалися вони йому, і все тут. Один низенький, пухковатий, з рідким волоссям, зачісаним так, щоб приховувати лисину, другий – незграбний на перший погляд здоровань… але чомусь вони нагадали Нею тих самих риб без особистої назви – хижих, злих і голодних.
Здається, Дуенде теж був не в захваті, але коли ці двоє всілися за їхній стіл, не заперечував.
-    Це твій родич, чарівнику? – поцікавився низенький. – Що, твоя родина тобі пробачила?
Дуенде не відповів, лише жовна на вилицях ворухнулися.
-    Раді тебе бачити, - великий, підвівшись, перехилився через стіл та похлопав того по плечу. – Ну, може, представиш нас своєму юному супутнику?
-    Це мої е… знайомі, - через силу вичавив Дуенде. – Стіч, - кивок в бік низкього, - та Барос.
-    Ну, припустимо, не просто знайомі, - коротко реготнув маленький. – Скоріше, компаньйони.
-    Колишні компаньйони.
-    Ой, та ладно тобі, чарівнику! Що було, то спливло. Давай краще вип’ємо! – і, повернувшись до бармена, низенький заказав дві пляжки «найдорожчого пойла, яке тільки є в цьму довбаному закладі».
І – чотири келихи. Отримвши бжане – «найкраще пойло» чомусь пахло як жуки-древоточці, низенький плеснув в усі чотири, підняв свій келих:
-    Ну, за приємну зустріч.
Ней подумав – і не став пити. Звісно, як і будь-який хлопчик його віку, він вже пробував випивку. Ну, звісно – як будь-який на його планеті, що там на інших – він і гадки не мав. І, звісно, то було дешеве бухло, від якого дерло в горлі і пекло в очах. Коротше кажучи, Нею не сподобалося. А ця випивка – вона пахла так приємно…
Але про всяк випадок хлопець все ж таки вирішив втриматися. Він навіть причину вигадав, на яку можна було б зіслатися, але ніхто й не звернув уваги на те, що його келих залишився неторканим. 
А ось Дуенде випив. А потім ще, і ще. Їжа так і лишилася в тарілці, а дві пляшки вже були спустошені.
-    Ну, що, може, партєйку? Розпишемо?
Дуенде, здається, злякався. Він невпевнено хитнув головою, але здоровезний навис над ним, ніби скеля, і дивився так, ніби… ніби якщо Дуенде не погодиться – це все скінчиться доволі погано.
-    Нагадати тобі? Скільки ти винен? Що саме ти винен? Відпрацьовувати хто буде?
Ней почав нервувати. Йому не подобалася ситуація, не подобалися ці двоє – незалежно від того, що він ще й не розумів, що відбувається.
А відбувалось щось… щось небезпечне. «Зайвих» відвідувачів кабатчик (бозна, як він правильно звався, в цьому дивовижному і непривітному світі) швиденько спровадив, двері зачинили, з столу прибрали все їстівне. Незрозуміло звідки з’явилася колода карт – твердих, чистеньких. І почалася гра.
Ней ніколи раніше не бачив такої: підлітки в його селі зазвичай грали в «рибку», «п’яницю» чи «Чорного Петера». А це було щось складне, багатоходове, після кожного кола щось записували на пластиковій дошці, яку теж приніс кабатчик…
Дуенде, схоже, не щастило: зазвичай смугляве обличчя зблідніло, чорні кучеряві волоси липли до лоба. Ней, навіть не намагаючись розібратися в грі, уважно спостерігав саме за виразом обличчя старшого друга: ось насупилися тонкі чорні брови, між ними з’явилася глибока зморшка, обличчя втратило свою дитячість. Втім, і дорослого Дуенде не нагадував. Більше за все він був схожий… на якусь невеличку тваринку, загнану в глухий кут двома хижаками, які намагаються її з’їсти.
В один момент на якісь кілька секунд Неєвому другу, схоже, трошки пощастило: він почав голосніше клацати картами об стіл, видохнув, і, задоволений, відкинувся назад на стількі. Але вже в наступному колі це везіння, здається, скінчилося: далі Дуенде тільки спадав з обличчя, смурнів і, здається, навіть зменшувався за зростом.
Треба було щось робити, але що?!
Кепа викликать? Їм влетить, ще й як! Вони не мали залишати корабель, він акцентував на цьому їхню увагу – та вони все одно покинули. Покинули через нього, Нея, бо Дуенде зжалився та вирішив показати хлопчику станцію… А якщо кеп розгнівається так сильно, щои вирішить залишити Нея тут?! Чи ще гірше – якщо він розгнівається настільки сильно, що залишить тут Дуенде?! Вижене того з екіпажу…
Але й не викликати… а раптом оці двоє їх зараз Дуенде вб’ють?
Ней вирішив: він зробить те, що має… а потім вже розгрібатиме наслідки. Наважитися було складно, але придумати, як саме викликати кепа – ще складніше.
У Дуенде був ручний комунікатор – трошки схожий на звичний Нею наручний годинник. Коли Ней допомагав йому в трюмі – він щось там таке натискав та переговорювався із кепом, який в цей час ніс вахту в рубці. Тобто, засоб зв’язку є. Але… як він працює?! 
Дуенде не спромігся пояснити йому, як цей «годинник» працює. Може, цей зв’язок можливий лише на кораблі? Через якусь систему комунікації…Та запросто! Так в них в школі функціонував доступ до Бібліотеки: планшети підключалися, і можна було навіть пересилати повідомлення з одного  планшета на інший. Але щойно ти зі школи виходив – все: зв’язок зникав. Може, і з цими годинниками теж так? Але… 
Ну, не мало так бути. Вони ж, певно, мали якось зв’язуватися один з одним, коли буди на різних кінцях станції… чи, наприклад, один на планеті – а інший всередині корабля…
З іншого боку, може, в них були якісь планшети для зв’язку, які працювали всюди… Правда, Дуенде нічого такого із собою не взяв… та, може, він не хотів, щоб кеп зрозумів, що вони швендяють по станції…
На секунду перед очима Нея спливло мертве обличчя Ларса, потім його риси повільно «попливли»,  поплавилися, поступово проявляючи обличчя Дуенде… 
Ней похолодів. Все, досить соплі жувать, треба діяти.
Якщо на карачках підлізти до Дуенде, можна спробувати щось зробити з його годинником… може, пощастить…
Йому сильно, просто нестерпно захотілося в туалет. От просто зараз, і терміново! Може, спочатку збігати, а потім вже…
Ні. Це з переляку. В цих типів зброя. Бозна, яка, бозна, як вона працює, але… страшно. Та… все страшно. Страшно було бачити риб, які намотували кола в тім басейні. Страшно було, коли він побачив Ларса, і ще страшніше – коли він зрозумів, що в того ніж.
Ней з силою стиснув кулаки, увігнавши нігті в долоні. Він сцикло. Вонюче дурне сцикло, Через якого, можливо, зараз неприємності в мами… і в Аліші… і в Дуенде… Може, досить вже наражати на небезпеку інших?
Хлопець повільно сповз під стілець. На нього ніхто не звернув уваги… ну, здається, ніхто, навіть кабатчик… Він обережно зробив кілька рухів – чомусь в голові виникло запитання, чи можна назвати кроками такі рухи, коли ти переступаєш колінами та руками… Ну, звісно ж, зараз саме це головне – що і як називається. Боги, а якщо годинник на тій руці, в якій він тримає карти? Що тоді робити?!
Ось і рука Дуенде – гладка, смаглява… і – годинник на ній. А далі що? Що далі?! Ось він зараз торкнеться руки Дуенде, той злякається – а хто б не злякався? Крикне або смикнеться, Нея витягнуть з-під столу за вуха… і вб’ють. 
Ну, і вб’ють – так проте не доведеться звикати до якоїсь невідомої планети. Ха!
Він обережно, як при зборі ліпунців, торкнувся пальцями годинника. Дві кнопки. Ну, якщо пощастить, то хоча б одна з них зробить те, що потрібно. Головне – не натиснути двічі на одну й ту саму. А то увімкне і відразу вимкне – і кеп не відреагує…
В туалет захотілося ще більше. Ней почав обережно вилазити з-під столу, і в цей момент чиясь чіпка рука вхопила його за вухо.
- А ти що тут робиш? 
Його боляче смкинули вверх. Здоровань тримав міцно.
- Ти там що робив?
Тільки б не здогадалися!
- Ти допомагаєш своєму напарнику? Ви шахраюєте?
Через таке несподіване запитання Ней не втримався та засміявся. Шахраюєте! Та він гадки не має, що це за гра та що в ній потрібно робити!
Удар по обличчю збив його з ніг.
- Смішно тобі? Зараз не сміятимешся.
Далі він пам'ятав погано. Здається, його бив низенький, а здоровань тримав Дуенде, а потім ніби-то і Дуенде били… чи ні… Було дуже боляче, але всі думки крутилися лише навколо одного: лише б не обмочитися. Можливо, він зараз помре… і померти обпісяним хотілося якось менше за все. Чомусь вір вирішив, що йому треба витримати двісті ударів. Витримає двісті – і потім все скінчиться. І він почав рахувати, але збився. Тоді він почав знову… і, здається, ще знову…
А потім почався якийсь галас, двері з ошлушливим гуркотом впали на підлогу, і його перестали бити. Треба було, певно, подивитися, що відбувається… але він лише закрив очі.
І відкрив лише тоді, коли чиясь сильна рука ривком поставила його на ноги.
-    Живий? – спитав кеп, міцно тримаючи його за передпліччя.
Ней знайшов в собі сили кивнути, а потім знов відключився.